Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

Од звіра: ви ж його зустріли, як і слід, З рушниць. А казано за славних давніх літ, Що хто ведмедя стрів з належним супокоєм І, не вагаючись, почастував набоєм, Той може відійти, як звір іще живий Або й не ранений. Рогатиною бій — То не обов’язок, то бій для оборони. Хто хоче — виступа, але старі закони Мисливські кажуть нам: на це вже — власна хіть! Отак-то, паничі. Голівок не хиліть І не журітеся. Тадеуше коханий І Графе дорогий! Хай у пригоді стане Старого Войського колись порада вам: Я пересвідчився давно у тому сам, Як зле удвох стрілять до дичини одної…» «До дівчини», — шепнув Асесор, і юрбою Перекотився сміх… «До дівчини, — кричать, — До дівчини удвох не важтеся стрілять!» Ті знов: «До дичини!» — а другі: «До панянки!»  Асесор зашипів: «Зрадливої коханки», — За Телімениним слідкуючи лицем — І поглядом її поранив, як ножем. Пан Войський не хотів нікому дорікати, Та й не дочув того, що в глибині кімнати Сміються й «шепнуться. Він рад, що звеселив, І знову повернув обличчя до стрільців, Вином наповнивши свій келих аж до вінець. «А де ж то дівся наш недавній доброчинець, Ксьондз Робак? Я б йому пригоду розповів Із власних спогадів. Тут Ключник говорив, Що лиш один стрілець не гірший був, як Робак. Я знав і другого. Коли б не він — надгробок Укрив би двох панів, стрільців двох запальних. До Налібоччини, до тих лісів густих, Де й досі кабани блукають табунами, Колись із Рейтаном та з іншими панами Денасов-князь[99] прибув, землі чужої гість. І що ж ви думали? Чи заздрощі, чи злість На того шляхтича одважного лилися, Що вдалим вистрілом, в густім і темнім лісі, Завзятих двох стрільців од смерті врятував? Ні, кожен за його здоров'я випивав, За вчинок сміливий хвалив його усякий, Ще й шкуру кабана дали на знак подяки. Як теє сталося, в порядкові якім, Я, свідок тих подій, докладно доповім, Бо на сьогоднішню скидалася пригода. Денасов з Рейтаном — тепер шукати шкода Таких мисливців нам! — у Налібоцький ліс…» Та Войського Суддя за руку раптом стис І, наливаючи вина йому до чаші, Промовив: «Хай живе братерство давнє наше, І Робак хай живе! Дамо належну честь Його ми вчинкові: у нас для цього єсть Ведмідь: він і піде на кухню костьолову. Та шкура — як собі міркуєте, панове? — Належить не йому. Нехай хоч так оддасть, Хоч коштом дорогим її мені продасть, А мусить одректись. Кому ж її віддати, Хай Підкоморій-пан нам зволить наказати». Тут почали стрільці потиху гомоніть: На того першого із лісу йшов ведмідь, Той перший вистрілив, той псів на слід накликав… Було б дійшло уже до сварок і до криків; Асесор з Реєнтом свою хвалили бронь І, гнівно із-під брів метаючи вогонь, Кричали: «Вірний друг у мене сангушівка!» «Не знає пбхибок моя сагаласівка!» Та Підкоморію судити час настав. Він довго навкруги уважно поглядав І мовив: «Божому слузі вже воздали ми. А решта — вчинками одважними своїми Вся заслуговує і шани, й похвали. Та зважмо: два стрільці однаково були В бою смертельному. їм шкуру і віддати! Пане Тадеуше! Ви мусите признати, Що вища каже честь зректися вам її, Бо ви ще молодий, ви кревний Судії. Хай шкура Графові лишиться пам’ятковим. Тож, Графе, кажемо до вас останнім словом: Візьміть її собі. Стрілецький покій вам Оздобить цей трофей на втіху всім стрільцям». Так Графа думав він потішить, звеселити, — А Граф насупився. Цей покій знаменитий, Де роги бленів, як лаврові гілки, Звисали з темних стін, немов докір тяжкий, У серці Графовім ображено озвався. Півкозиць, славний герб — для кого він дістався? Кому за спадщину лишився замок цей? Він, Граф, що мав би тут скликать своїх гостей, Гостює сам тепер — у ворогів одвічних! До тих гірких думок і закидів трагічних Лукаві ревнощі отрути додали. В гостині у Сопліц! Там, де діди жили! У замку власному! Горешківський