Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

нащадок, Нещасний, зраджений! Таких-от повен гадок Він, усміхнувшися, поволі одказав: «Дарма б у свій домок я цей дарунок брав: Занадто пишний він для вбогої кімнати. Нехай же тут висить. Волію почекати, Аж поки пан Суддя мені його віддасть Із Замком». Бачивши, яка лиха напасть Тут може статися через невдале слово, До табакирки вдавсь пан Підкоморій знову. «Хвалю, сусіде мій, що не забули справ Ви навіть при столі. Давно-бо помічав Я брак поважності у нас між паничами. А як зайшло про суд, то я для того саме Прибув, щоб довести це діло до кінця І остаточного добитись рішенця. Я сподіваюся все мирно закінчити: Землі належний шмат, сусіде мій, візьміте, Як компенсацію. Я дещо зміркував І способом таким усе б це розв'язав…» Докладні він почав тут розгортати плани, Та стався випадок у хвилю цю нежданий. Неначе в літній день пшеничні колоски Од вітру хиляться, налиті і тяжкі, Так голови усі зненацька одвернулись Од Підкоморія. Чиясь хода почулась В кутку, де Стольників старий портрет чорнів. У дверцята вузькі посеред двох стовпів Химерний чоловік ввійшов, не поклонившись. Всі, зацікавлено на нього подивившись, Пізнали Ключника. Півкозиць на плечі Світився вишитий. В руках були ключі. Зневаги гордої до товариства повен, До старовинного годинника пройшов він І взявсь накручувать. Годинник був дивак, Що до сучасності давно утратив смак, Мав примхи, як старий, — і з сонцем у незгоді Не раз показував південний час при сході. Гервазій звичаю ламати не хотів І машинерію щовечора крутив, Хоча й попсовану. Отож, як Підкоморій Узявся рахувать поля, гаї, обори Та розгортати план, як згоди досягти І до найлегшого як виходу дійти, — Гервазій заскрипів ключем своїм іржавим. Промовець зупинив докладної розправи Поважну течію — і з усміхом сказав:  «Що, брате, коли б труд свій пильний ти відклав Надалі?» Та старий, не важачи та теє, Не хтів покинути повинності своєї , знай, вовтузився, як у коморі щур, Аж на годиннику цяцькований снігур (Роботи славної, немає що й казати, На жаль, зіпсований), — надумав рахувати Години: завищав, зазойкав, захрипів. Промовець на такий непослух закипів І крикнув: «Ключнику чи пущику![100] Ти хочеш Утратити свій дзьоб, що нам на зло сокочеш?» Гервазій обернувсь: «Оце пак новина! Пан любить жартувать, але нехай же зна, Що горобець малий, за пущика дрібніший, У власному гнізді від пущика сміліший, Которий у чуже без дозволу влетів. Не пущик — Ключник я. А хто в чужім піддашшю Сваволить, — пущик той! Нехай господу нашу Покине і в свою летить собі здоров». «За двері, дурню! Геть! Іди, звідкіль прийшов!» —  Гукнув розпалено і гнівно Підкоморій. «От, пане Графе, як! Чи бачите це горе В дому горешківськім? — Гервазій заволав, — В своєму обійсті не маємо вже прав Ми жить по-своєму! Не досить, що Сопліци Трактуються отут, сваволять, як п'яниці, — Ще й давнього слугу узято вже на сміх! Гервазія женуть! Чи пан стерпіти б міг, Не давши відсічі тяжкій такій образі?» Урочим голосом заговорив Протазій: «Утиштесь! Слово тут судовий трибунал Повинен виректи. Як давній генерал Суд а граничного, як Возний трибунальський, Протазій Бальтазар, на прізвище Брехальський, Я річ беру собі, щоб справі дать ладу. Я сам обдукцію та візію[101] складу, Понеже діло йде на гвалт і на сваволю. Тут свідків маємо поважних ми доволі, Що панові Судді належить замок цей, Що він вітає тут не в першину гостей І їх вечерею у замку цім частує». «Брехачу! Язика тобі прикорочу я», — Гервазій вигукнув — і в’язкою ключів Жбурнув на Возного. Той голову схилив І так од наглої урятувався смерті. «Гей, хлопці! Ключнику, побачиш же тепер ти, Як нас тривожити! У диби дурня взять!» Та Граф, ще стриманий, хоч очі аж горять, Спинив челядників, що брались до старого. «Зась! — крикнув. — Хто слугу покривдити мойого Насміє? Я тут пан, і скарги всі — мені».