Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

я знаний, На мене пальцями усі сіціліани Показували. Я улюбленцем у дам Зробився. Видано було і книжку там Про мене: «Юний Граф, чи Дивні таємниці Бірбанте-Рокка». Ах, чи ж є у нас темниці?» «Пивниці, та усе в них випили Сопліци». «Жокеям зброю дать. І кожен хай васал На гасло бойове до нас летить учвал!» «З лакеями іти в наїзди не годиться, Вусаль же не один прилине, ніби птиця, З застянку рідного: там шляхтичі живуть. Колись їх прадіди свою Литву та Жмудь, Корону сміливо, затято боронили. Всі для Горешків дать свої останні сили Готові — і Сопліц не люблять, аж тремтять. В Добжині, в Тітичах я можу їх зібрать Узавтра сотень три. Тепер ідіть на спочив, Я ж пильнуватиму, щоб часом не наскочив На замок хто лихий. Отак, мопанку, так! Узавтра провчимо зухвалих розбишак!» Граф глянув — у Судді світився дім огнями. «Ілюмінуйтеся! — він крикнув. — Завтра з вами Ми поміняємось, огні засяють тут, А тьма окриє вас. Це буде справжній суд!» І вийшов, свій сурдут згорнувши на раменах. Гервазій мовчки сів. У променях зелених Та синіх місячних, у тишині німій Снував він довго план. Нарешті, сон міцний Почав замислене йому хилити чбло. Хотів молитися — але чудні навколо Постали привиди: колишні то пани, Готові до пригод, бенкетів і війни, Мушкети підняли, мечами задзвонили, І Стольник серед них, похмурий та похилий, На смерть поранений… Під шепіт молитов Ті давні постаті з імли встають ізнов… Наїзд готується — і Римша став на чолі! Гервазій на коні по бойовому полі Летить, а кунтуша по вітру розпустив… Приїхав — і Сопліц у клуні підпалив. Огонь і вигуки, червоні головешки… І так заснув слуга останнього з Горешків.

КНИГА ШОСТА

ЗАСТЯНОК

Перші воєнні рухи наїзду. Протазіїв похід. Робак із паном Суддею радять раду про громадські справи. Екскурсія Возного не дає бажаних наслідків. Про коноплі. Шляхетський застянок Добжин. Опис особи та господи Матвія Добжинського. Поволі з вогкого і сірого туману Виходив досвіток. Та не сіяв рум’яно День, наближаючись, а жмурився, сліпий. Скрізь нависала мла, як миршаві снопи На хаті вбогого литвина. Сонце встало, Та йшло невесело, мов ідучи дрімало. За прикладом небес заспала і земля; Нерано череда виходила в поля І спізнених зайців зненацька заставала За пізнім сніданням: вони ще не вертали В гаї, де спочивок щоденний їх чекав. Розбившись парами, серед високих трав То гризли корінці, то зілля соковите, Дозвілля милого бажаючи зажити В тумані ранньому, — аж крики пастухів Дали пізнати їм, що день уже наспів. І в лісі тишина. Пробуджена пташинка, Замість виспівувать по-ранішньому дзвінко, Погляне на смутний, похмурий небосхил І, скинувши росу з тяжких намоклих крил, Ховає голову й дрімає, як недужа. Серед полявини, де морщиться калюжа, Лелека походжа і сумно клекотить, Та зграя вороння, що вже давно не спить, На копах сидячи, розмови довгі точить: Негоди та дощі розмови ті пророчать. Уже піснями жниць бринить пшеничний лан, Але й пісні тяжкі і тьмяні, як туман: Ні відгуку на них, ані луни немає. Серед отави ключ косарський виступає, Що ручку перейде, то й плещуть молотки. Людей не бачити, і тільки дзвін тонкий Нагадує, що йде у полі косовиця. Старенький економ, прилігши під копицю, Страшенно нудиться і погляд а на шлях. Щось дивне робиться у нього на очах, Цікаві видива щохвилі виникають: То хлопські там вози, як вихор, пролітають, То бричка шляхтича гуркоче, ніби грім, То вершник на коні промчиться воронім, Людей дивуючи одважною їздою. Усі спішать кудись, немов на гасло бою. Що ж діється ото? Підвівся економ, Хотів спитатися, махає рукавом, Кричить, перебіга, нарешті взявся лаять… Але байдуже всі, як тіні, пробігають Повз нього… Хто? Куди? І навіть — диво з див — Крізь кінську тупітню бряжчання палашів Чутно. Це все його і тішить, і