Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

Тягли у замок вас? В руїни ті пощо ви, Як миші до нори, залазите, панове? Знов звада, господи, і знов у замку тім… Ні, годі! І нога моя не буде в нім!.. Ну, як же то було? Це ж треба заладнати, Бо доки будете дурниці витівати, А я — дивитися? Я для важніших справ Приїхав». «Заладнать? І я б дозволить мав На ногу наступить — та ще й сидів би тихо? Панотче! З радою такою йдіть до лиха! Погляньте-но: чернець, що в дім чужий заліз, Ще й суне носа скрізь!.. А що мені той ніс?… Де ж пак! Іще й навча в подяку за гостину! Ні, отче! Слів своїх на вітер я не кину! Сопліца — заладнать? Сопліца — йти на мир? Наш рід не знав ганьби і (вір або не вір) Ні в кого не прохав ні ласки, ні поради… Хто зачіпав Сопліц, той був життю не радий. Процес — так виграти, хоч за найдовший час! Вже й так я був дурний, що, слухавшися вас, Суди відтягував і не доводив краю. Тепер не раджусь я — і що чинити, знаю, Хоч би десятки тут крутилися ченців. — І, розлютований, ногами тупотів. — Чи так, а чи не так, а за вчорашній вчинок Хоч перепросини, хоч смертний поєдинок!» «А що, як Яцькові дадуть про цеє знать? Та з горя ж він умре! Вам треба б пам’ятать, Що лиха тут колись Сопліци наробили… Ті речі згадувать немає, друже, сили! Майно горешківське, як знає пан і сам, До рук дісталося по Тарговиці вам, — А Яцек, чуючи тяжку свою провину Перед Горешками, із дому їх дитину, Сирітку Зосю взяв… і марив, що колись, Щоб давні дві сім’ї по-дружньому зжились, Її з Тадеушем у пару поєднає…» «До лиха! Що мене у тім обходить має! — Суддя розгнівався. — Аякже! Яцек! Брат! Та я й не знав його! Багато літ назад Він жив тут гультяєм по власній п’яній волі, А я тоді навчавсь у єзуїтській школі… Дали добра мені — чому я мав не брать? А Зосю я хіба зрікався годувать, Любить, виховувать і як про рідну дбати? Та Граф — ну, що мені до того графеняти? Ви про Горешків тут розсипали жалі, А він — десята їм вода на киселі! І з мене глузувать!.. І я йому простити!..» «Ох, брате, — мовив ксьондз розважно й сумовито, — Зміркуймо: Яцек мав до війська сина дать До польського. Тепер велів йому сказать, Щоб жив удома він. Яка тому причина? Рукою певною веде свого він сина До вірної мети, отчизні на користь… Пора уже, пора ознаймувати вість, Що наспіває нам велика перемога, Що слави й вольності сподівана дорога Ось-ось розстелеться по нашому краю. Я більше, брате мій, не змовчу, не втаю: Коли з-за Німану мене сюди послали, Наполеонові форпости вже стояли Готові до війни. Він армію склика… Відколи світ стоїть, ще армія така Супроти ворога не підіймала зброї! Там і Домбровський наш, там рицарі, герої, Що білого орла несли священний стяг І на чужих його не зганьбили полях! Поляки, брате, ми!.. Ще день, і ще година — За Німан перейдуть, і змучена країна Устане, оживе і цвітом процвіте!» Зітхнувши глибоко, Суддя йому на те Відразу не сказав, не вимовив нічого, І тільки блиснула, мов блискавка, у нього Сльоза несмілива. А далі: «Друже мій, Чи правда ж? Стільки вже потрачено надій  І марних сподівань! Чи правда, друже, тому? Не раз приходили сюди, до цього дому Чутки: прийдуть — ідуть — вже близько — вже от-от Ярмо зненависне розіб'є наш народ, І Польща славною у цілім стане світі… А що ж Наполеон? Склав мирову в Тільзіті!..[107] Так правда? Може, знов чутки обманять нас?» «Кажу воістину — настав великий час, — Ксьондз Робак відповів, — і рідний край воскресне». «Благословення ж хай осяє вас небесне За вісті радісні! — Сопліца закричав І руки з радості великої підняв. — Щоб вам оддячити, даю овечок двісті Для монастирської потреби і користі… Еге, ще пригадав, що вам мої гніді