Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

Припали до смаку (їм рівних у ході Нема на всю Литву, а може, і в Короні): У вашім повозі ходитимуть ті коні. Одного не просіть: щоб я забрав позов І Графу вибачив…» «Як! Ви про Графа знов? Коли вітчизна йде до вольності і слави, и дбати будете про дріб'язкові справи? Тепер, коли народ пригнічений воскрес, Ви будете тягти нікчемний свій процес? Весь люд у полум’ї,- а ваша хата скраю?» «Ні, друже! Та скажіть — бо я не догадаю — Чим справі вольності я можу помогти?» «Чим? По моїх очах не догадався ти? І серце ще мовчить? Ах, ти ж Сопліца, брате! Зваж тільки: поки там ідуть нас визволяти Війська, — а ми б самі повстання підняли! Подумай: на Литві, із вікової мли Відважний кинуть клич поміж оспалі люди, Щоб голос свій подав ведмідь[108] старої Жмуді, Щоб знову кінь Литви заржав і загримів — І з тилу вдарити на царських вояків! Одбить у ворога і стяги, і гармати І по звитязі тій звитяжців привітати! Йдемо!.. Наполеон питає: «Хто такі?» А ми: «Литовської країни вояки!» Він: «Хто в вас на чолі?» А ми йому: «Сопліца!» Ну, хто ж би писнути насмів про Тарговицю, Якби ти славою укрив своє ім’я?» «Що людський поговір, — сказав на те Суддя, — І слава що людська?… — Та хоч не знаю брата, Хоч до політики волів би не встрявати, Попросту орючи свій чесний переліг, — Але ні змовчати, ні всидіти б не міг, Коли отчизні стать я у пригоді маю. Поляк я, вірний син замученого краю, І, щоб з фамілії ганебну змить печать, Я до одвиклих рук меча здолаю взять. Хай народився я не до меча — до плуга, Та все-таки колись… Ну, то вже пісня друга, Нема що згадувать про молоді літа… Як мислить панотець? Чи має справа та Одволікатися, чи зараз і почнемо, Стрільців озброїмо і в поле поведемо? Є досить пороху по схованках моїх, І навіть декілька гармат, хоч і старих, Стоїть в плебанії[109] у ксьондза. А до того Списів заховано у Янкеля старого Чимало: він мені шептав про це не раз… Так що ж, коли прийшов до того слушний час, — Мені й Тадеушу діймають віри люди — На коні! — крикнемо… а там уже що буде!» «О крове польськая! О серце золоте! Напевне, сам господь послав тебе на те, Щоб давній братів гріх спокутувать і змити! — І ксьондз, мов сяєвом поранішнім облитий, Сопліцу кинувся стискати й обіймать. — Давно я звик тебе як друга шанувать, Та від сьогодні ти не другом став, а братом! Одначе збутися ще планам не пора тим, Що ти їх висловив. Я знатиму, коли… Днів зо два, як листи таємні прибули, Що цар послав гінців просить Наполеона Про мир. Але війни (є звістка од Біньйона[110]) Не поминуть ніяк. Князь Юзеф[111] дав наказ, Щоб тут усе було напоготові в нас До збройних виступів і збройної помоги. Нехай Наполеон, що знов до перемоги Ітиме впевнено по бойових полях, Побачить, що меча ми вміємо в руках Тримати, що Литва — сестра Короні рідна… Тим часом, братику, історія негідна Із Графом — хай мине, повернеться на мир. Граф, може, і дивак, фантаст, але повір, Що в революціях і диваки потрібні. (Я міг би розказать про випадки подібні). Ба навіть дурень тут у знадобі бува, Аби була над ним розумна голова. Граф — роду славного і польське серце має, До того весь повіт, як знаєш, поважає Його. За ним підуть, аби-но рушив він, Бо здасться кожному, що вже ж не без причин Такий великий пан повстанський клич підносить. До нього зараз я!..» «Нехай лиш перепросить, Що сивину зганьбив і стан почесний мій, А там уже кінець найдемо справі цій В суді арбітрів… Ну, щасливої ж дороги!» Ксьондз Робак дав уклін, ступивши від порога, На таратайку сів і коні вчвал жене, Що часом крізь туман лише каптур майне, Мов яструб із-за хмар… Тим часом обережний Протазій, знаючи всі