Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

спиниться, почувши знаний тріск Курків підведених: то тихо поза псами Мисливець надійшов, і вірними руками Рушницю звірену, холодну та слизьку, Підвів, готуючи безславну смерть тяжку Для сіромахи… Вовк спускає уші з ляком, Та, щоб не датися розлюченим собакам, Зубами клацає і тихо відступа, — Так Ключник, бачивши, що ненависть сліпа На нього й панича іде, немов навала, Очима й лавою боронячися вдало, У глибину дверей при зброї відійшов. «Держи! Лови його!» — гукнули гості знов, Та перемогою недовго хизувались: Над головами враз органи захитались, Що Ключник труби з них узявся виривать І з хорів на гостей уражених вергать. Зазнало б лиха тут вояцтво презавзяте, Та збилося в юрбу і в сіни вийшло з хати… Усі челядники урозтіч, хто куди, Від неминучої рятуючись біди І посуд кинувши увесь напризволяще. Брехальський потерпав загинути ні за що, Та свій обов'язок, одначе, пам'ятав. Весь час баталії він при Судді стояв І голосом тонким, як возний трибуналу, Своє освідчення протягував помалу, Аж врешті, як і всі, у сіни відступив, На полі бойовім покинувши мерців, їх бронь поламану і ранених лежати. Щоправда, між людьми ще не дійшло до втрати, Та лав скалічених було чимало там, Чимало смертних ран дісталося стільцям, — З них кілька мусило і голови зложити… Як рицар, у бою поранений, побитий, Лежав безногий стіл, скривавлений вином. Наїдки дорогі розсипались кругом, Наскрізь виделками, як списами, пробиті. Борня скінчилася — і мороком повиті Кімнати замкові стояли в тишині. Здавалося — зійшлись на поминки сумні З могил своїх мерці в північний час заклятий, Недолю пугачі взялися віщувати, У сяйві місячнім на стріхах сидючи. Як потопельники на березі, вночі, В танок пішли щури німі і таємничі, їм місяць заглядав, як смерть бліда, у вічі, А корки із пляшок стріляли у пітьмі, Для духів та щурів покинуті людьми. На другім поверсі, в дзеркальній тій кімнаті, Де дзеркала б дарма ми почали шукати, На ганку темному похмурий Граф стояв, Сурдут свій на однім рамені він розп'яв, Драпуючися ним, немов плащем широким. Гервазій походжав повільним, твердим кроком І бурмотів під ніс: «Так, замок буде наш!» А Граф собі: «Пістоль, а хочуть, то й палаш, Мені однаково!» — «Та й села наші будуть», — Знов Ключник. — «Знатимуть, довіку не забудуть! Усіх я викличу, все племено Сопліц!» «Мопанку, що процес! Доволі тих дурниць! Що наше — дайте нам, і справа вся кінчиться. Майно горешківське у часі Тарговиці[105] Сопліцам віддано — горешківське майно! А нам наїхати пора уже давно І одібрати те, що в нас заграбували. Від давніх знаю літ я прикладів чимало, Що хто побив — той пан, хто виграв — той і взяв. Тут шаблею шукать, а не судами прав Належить. Ножиком завдам їм веремії! Коли ж покличемо до того ще Матвія, І Різочка[106] його в повітрі засвистить, — Хай начуваються! В капусту покришить Давно уже пора Сопліц весь рід лукавий». Граф голову підвів і крикнув: «Браво, браво! Чудесно, далебі! Сармато-готський план Приймаю! Вразимо, здивуємо краян, Здвигнемо всю Литву, наш звичай стародавній Відновимо, — і тим навіки будем славні! Бо скільки тут живу — ні герців, ні боїв, Хіба що за межу десяток мужиків Поб’ється… Тут же кров, тут битви, тут цожари І вчинків рицарських непереможні чари. Подорожуючи в Сіцілії, зазнав І я таких пригод. У князя гостював Я у тамтешнього. Розбійники затяті Засіли — і в полон його вхопили зятя, Ще й ждали викупу, зухвальці навісні. Ми тільки крикнули — вся челядь на коні, Васали навкруги… Як вихор, ми влетіли, Взяли розбійників, а бранця увільнили. Так, братику! Я сам убив двох волоцюг! Який же був тріумф, який зустрічний рух, Яка процесія вітала, як ішли ми В порядку рицарськім, з трофеями живими! Як доня князева, щасливіша за всіх, Ридала з радості на грудях на моїх! Відтак в Палермо був усякому