Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

У Підкоморія аж іскри вогняні З очей посипались: «Без вашої помоги Зуміємо скарать зухвальця навісного! Ви ж, пане Графе, ви, не важачи на суд, Насміли взяти власть і перше слово тут, І давній наш закон пустити на поталу Перед урядником найвищим трибуналу!» «До біса, — Граф йому. — Морочте цим дурних, А з мене буде вже судів отих нудних, Що з них користі є, як молока від цапа. Даремно тягнеться Судді хижацька лапа В чужі маєтності! Даремно й я сидів Серед оцих п'яниць, бешкетних гультяїв! Я дам вам відповідь оружною рукою, Коли захочете. Гервазію! За мною!» Для Підкоморія ця відповідь була Як грім з ясних небес. Схилившись до стола, Він саме наливав до келиха напою, Аж раптом, діткнутий образою страшною, Венецьке скло тонке в руці могутній стис. Струмки венгерського, як злото, полились І бризнули йому на скроні та на чбло. У мертвій тишині, що розляглась навколо, Він, наче те вино його сп’янило враз, Промовив, тремтячи від гніву та образ: «А, блазню ти один! Панятко, графенятко! Ось до ушей твоїх я прикладу печатку Своєю шаблею, щоб шануваться вмів! Ти, делікатнику! За двері, до сто псів! До корда![102] Розчешу дурну твою куделю! Гей, Томаше, подай скоріше карабелю![103]» Тут гості скочили, а Судія на те: «Хай почекає пан! Тут діло не пусте, Та тільки першим я до бою маю стати І в герці чесному нахабу покарати. Немов ведмедика, пущу його в танець! Меча, Протазію! Я покладу кінець Його патяканню! Я дам йому науку!..» Та дядька ухопив, благаючи, за руку Тадеуш: «Справа тут не ваша, а моя. Оцього фірцика провчити можу й я, А з вами битися — то завелика шана Для нього! Завтра ми зустрінемося зрана І сили зміряєм у ділі, не в словах. Тепер же — геть відсіль, допоки на плечах Ще ціла голова!» Була розумна рада, Бо розлютована кипіла вся громада, І з другого кінця летіли вже пляшки На Графа. В крик, у плач стривожені жінки! На груди Графові склонилась Телімена І голову йому поклала на рамена У страху, в розпачі. На Ключника тоді Всі гості кинулись, од гніву аж бліді, Вергаючи стільці, пляшки і кубки повні. Тут Зося, скрикнувши у тузі невимовній, Перед Гервазієм за певний стала щит. Поволі відступив і зник завзятий дід, Що навіть під столом взялись його шукати. Та не ховався він, а, досвідом багатий, Змінив позицію і знову розпочав Змагання: він одну з дубових довгих лав Схопив, як вітряком крутнув над головою, Нараз очистивши широке місце бою. Під захистом таким Граф тихо відійшов. Гервазій, бачивши, що час почати знов Страшну баталію, що годі ретираду[104] Чинити, розмахнув, щоб двигнуть на громаду Тарана грізного — і раптом скаменів: Побачив Войського і з жаху побілів. Старенький, бачилось, дрімав собі край столу, Схиливши на кулак своє поважне чбло, І тільки як почув, що ганьблять Судію, Він табакирку взяв мальовану свою, Зажив якийсь там раз і глипнув, як спросоння. Він для Сопліци був людина не стороння, А вірний приятель. Отож на ревний бій Дивився, сидячи спокійний та німий: Здавалось, не хотів він устрявать до справи, Та довгий ніж блищав йому в долоні правій, До ліктя звернений кінцем своїм тонким. Упертим поглядом за Графом молодим Уважно стежив він — і злегка відхилявся. Уже за тих часів лиш дехто старший знався На киданні ножів, відомому у нас Від давна-давнього — і Войський був якраз Митець уславлений… Горешківська дитина, Хоча й не по мечу — жіночого коліна — Могла загинути од мстивої руки! Іде, шаліє бій, дзвенять кругом пляшки, Але на Войського ні бдин не зважає. Гервазій догадав: він лаву підіймає — Єдиний захисток! — і знову до дверей Одходить. «Гей. держи!» — лунає крик гостей. Як вовк, що пси його зненацька обступили, Накинутись на них збира останні сили, І світиться йому в очах зловіщий блиск, Аж раптом