Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

в бур’янах… Узяв Тадеуша непереможний жах: Що сталось? Що таке? Отруєна? Причинна? Та натуральніша була всьому причина! Куслива комашня любила в Храмі Мрій В веселих ігрищах кінчати день тяжкий І витоптала там вузькі свої доріжки… На Теліменині подолки і панчішки Мурашки знаджені полізли, як війська, Кусають — і вона не знать куди втіка, Аж врешті на траву, замучена, упала. Побачивши, яка біда її спіткала, Тадеуш надійшов, схилився їй до ніг, Жалем порушений: він залишить не міг В нещасті ближнього… І раптом — як це сталось?… В обіймах пристрасних дві постаті зіллялись. Докорів не було, та й не багато слів Було там сказано. Нарешті пробудив Далекий дзвоник їх од радісної млості: Знак, що вечеряти збираються всі гості. Вертатись нарізно намислили вони, Бо їм почулося, що серед тишини Хтось ніби затріщав галузками сухими: Так, може, вже когось і послано за ними! Хапливо розійшлись, ховаючи в серцях Чуття помішані і несвідомий жах, — І раптом їй здалось, що Робакову спину Вона побачила крізь глід та крізь шипшину. А він, вглядаючись у далеч неясну, Довжезну білу тінь помітив, як ману. Хто саме там блукав — шкода було збагнути, Та схоже, ніби Граф в англійському сурдуті. Вечерю в замку знов улаштувать велів Протазій, хоч Суддя йому це й боронив. Ввійшли, спинилися і утворили коло. Для Підкоморія найвище місце столу Лишили, бо такий і вік його, й уряд. Він низько кланявся, як каже давній лад, Панам і паніям, і молоді і старшим, На покуть ідучи своїм поважним маршем. Суддя, бо Робака і досі не було, Молитву прочитав, і все як слід пішло: По чарці випито, усі круг столу сіли І мовчки холодник литовський жваво їли. І раків, і шпараг подавано гостям, Малага золота, венгерське грало там, — Там мури замкові, на спомини багаті, Де в сотнях відгуків котилися вівати, Уперше бачили гостей таких німих. Бувало — голоси і співи, гам і сміх, Але сьогодні всі як в рот води набрали. Причин смутитися було таки чимало: Мисливці, як минув азарту перший час, Усе обмислили — і зміркували враз, Що лови нинішні дадуть їм мало слави. І справді: випадок нікчемний та лукавий Честь вирвав їм із рук! Бо ж не стрілець, а піп, Що звідкись вискочив, як з конопель Філіпп Загнав у кут стрільців, найкращих у повіті! В Ошмянах будуть що, у Ліді говорити! Асесор з Реєнтом ще й інший мали сум, Опріч загального: спадало їм на ум, Як бідні їхні пси без зайця повернулись, Ба навіть до хвоста йому не доторкнулись. Той хвостик ще мигтить в ловецьких їх очах  І б’є, немов батіг, мисливців по серцях. Ще й те Асесора за душу зачіпало, Як Теліменині очиці поглядали На нього змішано: тут щось було не так! Не знак кохання це, а зради певний знак! Граф кислий повернув з вечірньої проходки (Чи, може, засідки). Лихі, злостиві нотки Бриніли в Графових небагатьох словах. Даремно справити на веселіший шлях Хотілося його уважній Телімені: Він згорда вислухав згадки і теревені Про милий Петербург — та й одвернув чоло До Зосі… Мов комусь на помсту чи на зло — Сміється ввічливо, вина їй наливає, Про щось розпитує і щось оповідає, Очима блискає і голосно зітха, Немов закоханий. Та що таїть гріха! Це все робилося лише про людське око: На Телімену він розгнівався глибоко. А та, дивуючись, плечима повела, Хоча й задумалась. їй, зрештою, була Прихильність Графова до молодої Зосі Приємна: може, тут і до любові йшлося! Тадеуш, теж сумний, мовчав, не пив, не їв. Німий, в тарілку він свій погляд затопив; На Теліменині люб'язні залицяння Од нього в відповідь — то гнів, то позіхання. Причепа! Любощі їй досі на умі! А що за декольте! Таж сором між людьми Ходити у такім нескромнім туалеті! Нарешті (сам собі в відкритому секреті Не хоче вірити) — бере за серце жах Од