Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

покою. Отут-то почалось: і це, і те не так (Так учить молодих досвідчений вояк, Як бідну дівчину муштрує Телімена). «Ах, Зосю, бідна я! Хіба ж тебе не вчено? А ти забула все: ступаєш, як пастух… Неначе в парубка, незграбний кожен рух, Ще й, як розведена, очима водиш… Боже! Ану, вклонися ще… Ну, і на що ж це схоже?» «Що ж, тьотю, — дівчина крізь сльози почала, — Хіба я винна в тім? Увесь я час була У тьоті під замком, ні з ким не танцювала, Так де б я звичаїв і вмілості набрала? Нехай-но вийду в світ, на люди подивлюсь, То, може, дечого дізнаюсь і навчусь: Манерам не навчать ні гуси, ні індики». «Між птаством вирости — ще горе невелике, А гірше знатися, зростати бозна з ким. Бо, справді, досі хто одвідував наш дім? Ксьондз, що вряди-годи грав із Суддею в шахи, Юристи, що одно уміли, бідолахи, — 3-латинська цвенькати та ссать свої люльки. Чого б тебе навчить могли ті диваки? Тепер принаймні є справдешні кавалери І показатися є перед ким тепера. От, Зосю, зауваж. Ти з Графом молодим Сьогодні стрінешся. Будь звичайненька з ним… Він роду доброго, хороший та бувалий…» Тут зупинилася, почувши, як заржали  В подвір’ї коні. «О! Приїхали! Ходім, Зустріньмо в залі їх». Стрільці, ввійшовши в дім, Причепуритися пішли в свої світлиці, Бо перед дамами не личило з’явиться В мисливських одягах. Надівши нбвий стрій, Іде до зали Граф. Тадеуш молодий, Переодягшися, за Графом поспішає, — І Телімена їх стрічає та вітає. Ідуть за молоддю старіші. Всіх стрільців Дивує панночка незнана. Щось хотів Тадеуш мовити, — та в вічі подивився, І вії опустив, і весь аж зашарівся. Що з ним робилося — і сам би не сказав, Але і ніжний він дівочий стан пізнав, І очі голубі, і ніжний русий волос. Цієї дівчини дзвінкий та чистий голос, Немов дзвінок, його уранці розбудив!.. І хлопець змішано застиг і остовпів, Аж поки Войському це не упало в око. Старенький, хоч причин і не шукав глибоко, Помітивши, як він то блідне, то горить, Порадив хлопцеві піти і відпочить: Після пригод, мовляв, потрібен відпочинок. Тадеуш, у кутку обпершись об коминок, На Зосю поглядом несмілим поглядав І з тіткою її несамохіть рівняв. Це все помітила уважна Телімена… Хоч не цілком ясна була для неї сцена, Але турботою їй серце облила. Веселу вдаючи, до хлопця підійшла І почала його розпитувати тихо: Чого він журиться? Чи трапилося лихо, Чи так яка печаль? А далі наздогад Про Зосю кілька слів закинула підряд, Сипнула жартами. Тадеуш — ані слова, Немов до другого, а не до нього мова, — І з-під насуплених, як чорна хмара, брів Блищав у погляді німий, холодний гнів.  Вона змінила тон, взяла уже й на кпини, — А він, немов його жало впекло осине, Схопився, дзиглика ногою одіпхнув, На неї з лютістю чудною позирнув І вийшов, сплюнувши та грюкнувши дверима. Чудною, далебі, була ця пантоміма! На щастя, в галасі, у вигуках розмов Цей дивний випадок небаченим пройшов, І вслід Тадеушу й не подивились гості… Мов щука, несучи в собі залізні ості, Втікає в глибочінь, та смерті не втече, — Тадеуш, од людських тікаючи очей, З собою волочив тяжкий ланцюг одчаю. Враз, опинившися серед густого гаю, Став і задумався. Шуміли дерева, І колихалася заквітчана трава… Це місце знає він, та тільки чи радіє, Що ноги принесли його до Храму Мрії? Поглянув, — ах, вона! Самотня і сумна Сидить на камені, сама мов кам'яна, І затулила вид лілейними руками, Мабуть, нестримними зайшовшися сльозами. Тадеуш змішано дивився і мовчав, Нарешті сам собі тихенько прошептав: «Ну, помилився я, — але ж вона не винна!» І, жалю ніжного набравшися, хлопчина До неї надійшов рішуче з-за кущів. І раптом дивне він видовище уздрів: Плигнула з каменя швиденько Телімена, Крутитись почала, стрибати, як шалена, І покотилася в траві та