Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

в голову! Живу чимало років, А в пам'ятку лише один такий стрілець. Ох, був паливода, до вигадок митець! Він корки панночкам одстрілював з пістоля Од черевиків. Крик, гуляння та сваволя, Де він пройде було. Як тільки що не так — Рубатись, битися! — і сотні гультіпак За поєдинки ті гульвісу вихваляли. Він ім'я Яцек мав, але звичайно звали Всі Вусанем його, бо довгі вуса мав. У пекло вже давно, напевно, він попав І там у полум’ї сидить по самі вуса… Спасибі ксьондзові!.. Ще й досі я трушуся, Як тільки спом’яну… Урятував він двох, А може, й трьох людей: мене скарав би бог, Коли б зостався жить я на одну хвилину, Якби спіткала смерть горешківську дитину, Єдиний паросток, хоча й не по мечу. Та що там говорить! Тепер не до плачу, Тепер радіємо! Ану, ходім, панотче: За вашу сміливість Гервазій випить хоче І на здоров’я вам горілочки вцідить. Дай боже довго ще у супокої жить!» Всі оглянулися — немає бернардина. Тут дехто пригадав, що саме в ту хвилину, Коли страшний ведмідь, конаючи, поліг, Ксьондз до Тадеуша і Графа перебіг, Побачив, що живі лишились та здорові, До неба руки звів — і зник в густій діброві, Немовби хтось його у пущі ТІЙ ЛОВИВ. Тим часом знесено і хмизу, і пеньків (Так Войський наказав). От полум’я зростає, І дим, як балдахін, в повітрі зависає; У нім, гойдаючись, повисли казани. Приносять їстівне, і вже огонь ясний Стрільцям натомленим готує страву ждану. Сопліца повагом підходить до ридвану, Пуделко дістає, де сховано пляшки, — І вибира з-між них він бутель претяжкий, Горілки гданської наповнений до краю. «За Гданськ,[94] братове, я свій келих підіймаю: Був наш — і буде наш! Отчизна хай цвіте!» І ллє в чарки питво прозоре та густе, Аж поки золото — один і другий клапоть, — На сонці почало, виблискуючи, капать[95] Нарешті, закипа вже й бігос в казанах. В яких же виразах, в яких дзвінких словах Його чудесний смак і пахощі віддати? До того ж, тут сільський потрібно шлунок мати, Та ще й натомленим вертатися з гаїв… Такий мене б лишень читач і зрозумів. Та навіть як нема такої от приправи, Не треба кращої від бігоса потрави! Капусту січену до казана кладуть І ставлять на вогонь, аж соки попливуть Із неї, сповнені тонкого аромату. М'ясива, що з частин його найліпших взято, Туди домішують. На доброму вогні Усе це пряжиться… Вівати голосні Змінились радою навколо метушнею, Всяк протискається із ложкою своєю — І бігос чарами щезає на очах. Минуло кілька хвиль — і пусто в казанах, Лиш пара з них густа хвилюється і тане. Загаслі димом так вибухують вулкани. Наїлись, напились — пора рушати в путь, Додому. Ведмедя гуртом на віз кладуть Та й їдуть, сміючись, у глушині дібровній. Всі раді розмовлять, і двоє лиш безмовні — Асесор з Реєнтом: завзятих-бо стрільців І стид пече гіркий, і потаємний гнів. Ще й Граф з Тадеушем не раді, не щасливі: Таж бачили усі досвідчені мисливі, Як схибили вони і як мисливську честь У бої стратили… Чи гірший сором єсть Для литвина-стрільця, як кулю змарнувати  І звіра випустить? Граф, мріями багатий, Доводить, що йому Тадеуш перебив, Що він рогатину раніше ухопив; Тадеуш і собі впевняє, що, сильніший За Графа і в бою звіриному меткіший, Хотів товаришу він у пригоді стать… Навколо них — кипить, шумить мисливська рать. Пан Войський, тішачись, що в ловах пощастило, І не бажаючи, щоб молоді зчинили Знічев'я заколот і непотрібний спір, Заговорив до них: «Я, Реєнте, не звір, До крові людської я зовсім не завзятий, Отож коли казав на поєдинок стати Вам із Асесором, — то іншу гадку мав. Я був би штуку вам цікаву показав, Одну комедію, що вигадав ще здавна І що була колись на всю країну славна… Ну, ви ще молоді, куди вам пам'ятать! Усе Домейковое нещастя — сміх казать —