Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

не то взимі, а й літом (Є певні здогади, що мешкають чорти там), Їх рівну поверхню, подібну до свічад, Ржа поняла, мов кров. Тяжкий, смердючий яд Іде з них парою й міцні дерева труїть. Дуби покривлені там скніють і хорують, А сосни зігнуті — немов відьми страшні, Що варять чорний труп у чорнім казані. Ще далі — темряви не зглянуть, не проглянуть. Чудні видовища зростаюь там і тануть — То тьмяна пара йде з глибоких драговин. Нарешті (каже нам литовський селянин) Поляна радісна в заквітчаній травиці: Рослин то і звірів незаймана столиця.  Насіння всіх дерев там певний має схов, Звідтам вітри його несуть до всіх дібров. Тварин усяких там і сили лісової По парі, щонайменш, як то було за Ноя, Там королює зубр та злоторогий тур, І спить у сховищі від нападів та бур Ведмідь, цар над царів. Там росомахи бистрі Та рисі, що в лісах правують, як міністри. Кругом — васалами і згорблені вовки, Що їх страшне виття ми чуєм здалеки,  І ряснорогий лось, і кабани ікласті. Ще далі — двораки, підлеглі їхній власті — Орли та соколи, що з царського стола Їдять недоїдки. І з цього-то житла В ліси дітей своїх шле звірина і птиця, Сама ж у царському наметі веселиться… Укриті в захисті і в вічній тишині, Багаті мудрістю і силою міцні, Владики лісові не чули брязку зброї І мруть од старості в поважному спокої. Є тут і цвинтар свій. Складає звір там шерсть, А птиця — пір'я все, коли надходить смерть. Коли ведмедеві зітруться гострі зуби, Коли сивіє крук, провісник горя й згуби, Як заєць падає з розбігу мимохіть, Немов підстрелений, як дзьоба розтулить, Закривленого вкрай, орел не має змоги,[89] Коли оленеві прудкі не служать ноги, Як сокіл стратить міць та бистрий, світлий зір, — На цвинтар поспіша. Найменший навіть звір, Слабий чи ранений, до цвинтаря доходить. Тому ото стрілець ніколи не знаходить Скелетів звірини, блукаючи в гаю,[90] Усяке чує-бо зарання смерть свою. Старі розказують: в звіриній тій державі Панують звичаї і мудрі, й нелукаві: Цивілізація туди не занесла Ні права власності, ні заздрості, ні зла, Двобоїв не чувать і справи військової, — Ні! Мирно й радісно живуть у супокої, Як наші праотці жили в раю колись. Коли б сюди забрів з ланів або з узлісь Незбройний чоловік, голодний та знебулий, — Дарма лякатися. Його б і не торкнули, Дивилась звірина лише б йому услід, Так, як на шостий день, коли створився світ, Цікавим поглядом дивились на Адама: Вже потім він почав сваритись зо звірами. Та людям не зайти у цей далекий кут: Боронить Смерть його, охороняє Труд. Буває іноді, що гончаки завзяті Зненацька забіжать у ці місця закляті, — Але, злякавшися ярів і трясовин, Назад вертаються — і кілька ще хвилин, Хоч би господар сам і пестив їх, і гладив, Тремтять: в ушах-бо їм стоїть сичання гадів, Ведмеже рикання і голоси вовків. Ці давні сховища у глибині лісів Стрільці звуть маточник. В звіриній тій столиці,[91] Як бачимо, живуть віддавна таємниці. Ведмедю, дурнику! Якби ти там сидів, То Войський би тебе повік не прислідив! Та чи скортів тебе пахучий мед бджолиний, А чи вівсяний лан, — покинув ти глибини Житла безпечного — і лісом почвалав. Лісничий тут тебе укмітив та й послав Дозорців, щоб твій слід несхибно пильнувати… Тепер, пустиннику старий і волохатий, Вже одгороджено у маточник твій шлях: Стрільці розсипались одважні по кущах. Тадеуш, бачивши, що почалися лови, Став із двостволкою, до зустрічі готовий, І жде. Усі мовчать. Ні крику, ні розмов, Лиш далечінь бринить музикою дібров. Всі тишу слухають, але ніхто не чує, Чи звіра піднято. За всіх ловців пантрує Пан Войський: до землі він ухом прилад а, Немов питаючи… Як слова дожида Сім’я від лікаря, у вічі заглядає І вирок батькові чи неньці в них читає, — За Войським стежать так мисливці запальні. Норцями