Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

і золото, і срібло із церков Для Польщі-матері,- та це не дар гріховний; Це жертва на вівтар отчизні, горем повній! Сто тисяч війська є — так треба ж годувать! А ви, ви, литвини, ви звикли лиш давать Податки у казну, в її капшук безодній». «Давати у казну? Та й хто ж би дав сьогодні, Якби вона сама не брала гвалтом з нас?» — Знов Вільбик. «Надійшов останній, певно, час, — Озвався селянин тихенько у куточку, — І шкуру вже деруть, не те що там сорочку, Що вже й світ за очі утік би не один», — І, так промовивши, смиренний дав уклін. «Ну, хаме, що тобі? — не витерпів Сколуба. — До того звикли ви, то вже одна рахуба, Той б’є чи інший хтось. Нам, шляхтичам, біда! У канцеляріях шукать не випада Нам доказів на те, що справжні ми дворяни, — Таж маємо герби!» «Нехай-но кожен гляне На мене, — голосно Юрага закричав. — Я князь уроджений! І я, шукавши прав, В поліцію б ішов пороги оббивати Та, може, ще й патент за гроші купувати! У мейе шляхтичі не те що батько, дід, —  Від давна-давнього уславився наш рід. Вам легше: прості ви…» «Оце до діла! прості! — Підгайський вигукнув, аж тремтячи зо злості. — В гербі[84] у вашому, я знаю, є хрести, А значить, в дереві фамільному[85] найти Напевно можемо, панове, неофіта![86]» «Брехня! — загув Бірбаш. — Чи ж треба говорити!  З татарських графів я походжу, а проте У нашому гербі — це діло не пусте! — Хрести над кораблем!» «Стрийковський[87] з'ясував нам, Що значить корабель. Бува він знаком славним», — Міцкевич вихопивсь… Але його слова Різноголосий крик і лемент покрива: Усяк силкується права свої довести, На поміч голосам приходять буйні жести, — Аж Робак, щоб спинить нестримний шум розмов, До табакирки вдавсь по допомогу знов. Знов кожен нюхає і знову кожен чхає, А ксьондз догадливий поквапно промовляє: «Хто ж табакирку цю із рук у мене брав У руки, хто, коли і де від неї чхав? Ви про Домбровського, я думаю, чували?» «Домбровський?» — крикнули. «Так, так. Я генерала Спізнав Домбровського, коли він німця бив, Гданськ одбиваючи од лютих, ворогів. Отож, натомлений, він мав одного разу Листи якісь писать, чи, може, там накази. Вже й сон морив його, і никла голова. До табакирки він понюхав раз чи два Та й каже: «Слухай-но, панотче-бернардине! Коли повернешся до рідної країни, Скажи, що маю я не гаючись прибуть, І ще, пак, литвинам додати не забудь, Що ченстоховську лиш я нюхаю табаку». Усі бесідники, почувши про вояку Свого великого, мовчали кілька хвиль, А далі голоси знялися звідусіль: «Домбровський-генерал? Табака з Ченстохова?» І раптом піснею прорвалася розмова, Тією піснею, що кожен зна поляк. Забувши й про герби, завзято тягне всяк, Татарський навіть граф із простим селянином, Хрести і кораблі. Забули й бернардина Та, знай, вигукують: «Гей, пива! гей, вина!» — Аж стіни двигає розкотиста луна. Довгенько слухав ксьондз. Враз, табакирку взявши І чханням голосним мелодію урвавши, Почав: «Подобалась оця табака вам, А подивіться-но, що діється он там», — І, віко чистою хустиною обтерши, Заглянув з усміхом у табакирку перший, За ним і шляхтичі. Немов мушиний рій, Війська змальовані. У найпростіший стрій Ватаг одягнений, ще й нюхає табаку. Кінь в’ється в небеса, але не з переляку, А ніби хоче взять увесь видимий світ Під свій копит дзвінкий, підкований копит. Картинка хоч мала, та зроблена чудово! «Пильніш пригляньтеся, — провадить Робак знову, — Що то за чоловік на білому коні!» Всі зацікавились. «Не цар московський, ні,- Всміхнувся бернардин. — Той не вжива табаки! Це цар серед царів, серед вояк вояка!» «Вояка в сірому сурдуті, без окрас? — Зачудувалися.-  Принаймні раз у раз Бувають воїни у злоті, в кармазині. Адже у москалів що генерал, то й синій Мундир у золоті, як щука в шафрані». «Ба! — Римша підхопив. — Доводилось мені Костюшка бачити. Хоч генерал був славний,