Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

Гуртками й парами додому ідучи, Бо ж зовсім дзвін не був провісником печалі: Ні, у Сопліцівці так на обід скликали. Несуть, хто що знайшов: опеньки, мов квітки, Прегарно в китиці зв'язали панночки, У хустку рижики зібрав пан Підкоморій, У Войського в руках — гігантські мухомори, — І з Теліменою виходять паничі, Нічого в кошиках своїх не несучи. Ввійшли, спинилися і утворили коло. Для Підкоморія найвище місце столу Лишили, бо такий і вік його, й уряд. Він низько кланявся, як каже давній лад, Панам, і паніям, і молоді, і старшим, На покуть ідучи своїм поважним маршем. Праворуч Судія, а ксьондз при ньому став І по-латинському молитву прочитав. По чарці випито, усі круг столу сіли І мовчки холодник литовський жваво їли. Мисливці не смутні були, та мовчазні, Бо кожному із них ввижалось, мов у сні, Як завтра пес його найшвидше зайця вловить, — Тож кожен, мріючи, ні слова не промовить. А Теліменин зір привабливо сіяв: Він то Тадеуша, як полум’я, черкав, То грів Асесора, то Графові всміхався. Так мудрий птахолов, що в гущині сховався, І пастки огляд а, і сильця для щиглів. Мовчали паничі, бо кожен з них хотів Віддатися своїм солодким, ніжним мріям, Таємним замірам і молодим надіям. На незабудки Граф дивився потайки, Тадеуш — згадував лілейний цвіт руки, Ключа й записочку, не читану ще досі. Суддя, дивуючись, що гості безголосі, Лив Підкоморію до келиха вино. Потраву подано останню вже давно, — Ніхто й не їсть її. І раптом карбівничий[57] Убіг, задихавшись, і мов до бою кличе — «Ведмідь, мій паночку!» — на цілий дім кричить. Всі догадалися: свій маточник[58] ведмідь Покинувши, в ліси як гість до них заглянув… Всі стрепенулися, почулись сотні планів, Питання, здогади, накази звідусіль, Та хоч різнилися — єдину мали ціль. «В село! — гукнув Суддя. — Скликать на завтра люди! Хто стане за гучка, тому з роботи буде П’ять днів залічено, і шарварку[59] два дні. Шукайте соцького! Та швидко! На коні!» «Сідлайте Сивого! — озвався Підкоморій. — Нехай котрий летить з запискою до двору І привезе сюди в мішку моїх собак, Тих п’явок, що про них чував, мабуть, усяк: Пса Справником зовуть, Стряпчина зветься сука…[60] Та швидко, щоб летів, немов стріла із лука!» Асесор хлопцеві накази віддавав (Ще й Ванькою його по-руському назвав): Казав йому ножа мисливського гострити, Що дав колись на дар Сангушко знаменитий, Ладунки готувать і обдивитись пас. «Рушниці! Щоб було готове все у нас!» — Молодші крикнули. «Нум кулі відливати!» — Асесор так. «Піти плебана[61] попрохати, Щоб месу в боровій каплиці одслужив Святому Губерту»,[62] — господар докінчив. Накази скінчено — і тиша враз настала. Усі дивилися, немов кого шукали, І всі на Войському спинили погляд свій. Найкраще знався він на справі лісовій, То й вирішено дать йому гетьманське право — Вести й провадити задуману облаву. Громади волю він одразу зрозумів І, певним поглядом оглянувши стрільців, У зяв годинника, похожого на грушу, Та й каже: «Дещо я обміркувати мушу… О пів до п’ятої зійтися завтра всім Перед каплицею». І по наказі цім Дав карбівничому поважний знак рукою: Погодитись вони повинні між собою, Усе обмислити і все приготувать. Так перед битвою жовніри мирно сплять Чи, зброю чистячи, прикручують багнети, — І тільки ватаги у тихому наметі Міркують, думають до ранньої зорі. До праці запряглись молодші і старі: Один годує псів, а другий: «Як там коні? Чи всі підковані?» Той кинувся до броні, Той порох міряє, той кулі взявся лить… Всі заклопотані, ніхто не гомонить З паннами й панями. І вороги закляті — Асесор з Реєнтом — снують собі по хаті, За руки взявшися, немов із братом брат… Аж от і тихий сон заглянув до кімнат.

КНИГА ЧЕТВЕРТА

ДИПЛОМАТІЯ І ЛОВИ

Поява в папільйотках будить Тадеуша. Запізно помічена