Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

помилка. Корчма. Емісар. Уміле вживання табакирки навертає дискусію на належну путь. Маточник. Ведмідь. Граф і Тадеуш у небезпеці. Три постріли. Змагання між Сангуиіківкою і Сагаласівкою, розв'язане на користь горешківської одностволки. Бігос. Оповідання Войського про дуель Довейка з Домейком, перебите ловлею зайця. Кінець оповідання про Довейка та Домейка. О свідки давніх літ, Литви старої свідки, Ви, Вітенезові, Міндовині політки,[63] Ви, Біловезьких Пущ понарські дерева![64] Тут Гедимінова[65] відважна голова По вловах при вогні колись-то спочивала; Ведмежа шкура їй за постіль слугувала, І князя тішили Ліздейкові пісні. Залізний вовк йому привидівсь тут вві сні, І, в цьому бачивши богів наказ всесильний, В борах поставив він велике місто Вільно, Що вовком дивиться крізь темну гущину,[66] Немов ховаючи глибоку таїну І соснами свої боронячи границі. Од Вільна — як колись од римської вовчиці — Постали і Кейстут, і Ольгерд запальний,[67] Завзяті до меча, до ловів та війни… У Гедиміна сні таївся зміст глибокий, Бо не жила б Литва і довгі, й славні роки, Якби не стало в ній заліза і лісів. Під цими вітами по звірину ходив Останній Ягеллон,[68] звитягою щасливий, Останній на Литві увінчаний мисливий. О рідні дерева! Коли вернусь до вас, — Якими вас найду? Чи й нині повсякчас Шумить задумливо гілля на вас широке? Чи листя, як тоді, в мої дитячі роки, Шумить на Бавблісі, котрий сховати міг[69] В наметі пишному лапатих віт своїх Дванадцять чоловік, що до вечері сіли? Мендогів гай,[70] де ми маленькими ходили, Буяє квітами чи, може, вже зав'яв? Чи на Вкраїні б я ту липу упізнав, Що сотню панночок і сотню хлопців бравих Ховала в холодку, при танцях і забавах, Як вечір повивав блакитноводу Рось?[71] О свідки давніх літ! Багато довелось Вам муки лютої, смертельної зазнати Там від купецьких рук, нещадних та завзятих, Там від державної, царевої руки! А це ж притулок ваш, крилаті співаки, І ви, людські співці! То ж липа в Чорнім Лісі Пісні навіяла, що в світі розійшлися, На Кохановського![72] То ж мудрий дуб старий повідав діла козацької пори Співцеві козаків і славних їх походів,[73] Що й досі в юнаках прекрасний будять подив. І я вам дякую, дерева пущ моїх! Невдалий-бо стрілець, у ваш я захист біг, Од товариського ховаючися глуму, І першу тут ловив свою юнацьку думу. Мох слався срібний там, буяв колючий глід, І килим червонів незайманих ягід. Навколо темрява стелилася зелена, А вітер набігав з височини шалено, Великим галасом сповняючи ліси, — І дивні в галасі шуміли голоси, Неначе пінилось понадо мною море, Що гомоном своїм виповнює простори. Внизу — поламані простерлися дуби, Мов зруби, звалені у вирі боротьби Чиїмись хижими, ворожими руками І зеленавими лямовані мохами, Колони ясенів та трав густий паркан, Що їх оточує. Господар там — кабан, Ведмідь там свариться і хмиз сухий ламає, По ночах виють там голодні вовчі зграї… Немов жахливий слід непроханих гостей, Біліють виломи обгризених костей, Та блень, блиснувши рясною головою, Як промінь сонячний, зникає між травою. По вітрі — тиша знов. Лиш дятел між гіллям Уперто стукає то тут, то знову там, Немов дитя мале, що в хованки гуляє, Он білочка горіх між лапками тримає, Хвостом прикрилася, — але, уздрівши вас, Майне, як блискавка, і западе нараз У темному дуплі, немовби та дріада,[74] Людей некликаних зустрінути не рада. Знов тихо. Та дивись: поплутане гілля Рука несмілива тихенько одхиля, І личко дівчини, рум'яне, як малина, Крізь листя дивиться. То донька селянина Іде, шукаючи грибів або ягід, — І парубок стрункий простує їй услід, Горіхи дістає, схиляє довгі віти, Щоб любій дівчині щиріше догодити. Почулось гавкання і роги голосні — То полювання йде! І знову в глибині Вони ховаються, між хащами густими, Достоту здавшися богами лісовими. Рух у Сопліцівці та гавкання собак: У ліс лаштується, збирається усяк, Скриплять