Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

І Яцек сватові такому буде рад… Усе влаштується…» «Знов помилився брат: Не відмовляю я, мій дорогий, по волі! Ідеться не про що, а про життя, про долю Двох діток. А вони ще надто молоді — Коли б од поспіху не статися біді! От, зазнайомимо їх ближче, без намови, І як дійде в самих до приязні й любові, — Тоді вже доведем ми справу до кінця… Не можна ж путами заковувать серця!» Розмову скінчено. Суддя пішов із Храму, А з-за кущів біжить, немовби за грибами, Тадеуш. Граф собі простує здалеки: Йому сподобався типовий жанр такий — Ота Сопліцина розмова в Храмі Мрії. Він видобув альбом, рисує і радіє: «Яке видовище! Вона на моріжку, А він на камені. Таж групу отаку Лише б художник міг так мальовниче скласти! Які відливи фарб! Які різкі контрасти!» А далі: «Ну, якби ще ближче підійти? Чи знову, мрійнику, розчарувався б ти, І горда пані та, — лиш ключниця маєтку (Так промовляючи, протер свою лорнетку), А трави сплетені — ботвина з буряків?» Хоч Телімену Граф не перший раз зустрів, Ба навіть розмовляв, буваючи в Сопліци, Та якось от не міг до неї придивиться І вроди пишної не добачав ознак… Тепер, малюючи, дивується юнак: «Який повабний стан і що за погляд милий!» (Бо очі гнівом ще не згашеним горіли, А як помітила скрадання паничів, То й вид од радості зацвів, запаленів). «О пані! — каже Граф, — даруйте цю одвагу! Такі видовища втишають вічну спрагу І потяг до краси. Простіть мені, простіть, Що ваше марення наваживсь я розбить, І дякую за те, що в цю хвилину світлу Натхнення у душі заграло і розквітло. Людині вибачте, художника прийміть І праці наслідок хоч гудьте, та судіть». По передмові цій навколішки упав він І, поклонившися, малюнок їй подав він. Вона поглянула з суворістю знавця (Суворість їй була так само до лиця): «Чудово! Сильний хист і олівець поправний! Із пана міг би буть колись художник славний, Якби не тут він брав сюжети для картин. О римські небеса! Видовища руїн! Тібура давнього класичні водоспади! О Павзіліппо[53] скель навалисті громади! Там, Графе, край митців! А тут шукать, у нас, Прекрасних образів — лиш марнувати час! Рисунок ваш візьму і в бюрко заховаю: Малюнків гарних там чимало зберігаю». І прославлять вони чужі краї пішли: Блакитні небеса, рожеві хмарки мли, Шпилі високих гір та пальми вихваляли, А з краю рідного, звичайно, кепкували. А навкруги — Литви гойдалися ліси, Такої сповнені поважної краси, І таємничності, і тіні, й супокою! Ліщини парості сім'єю гомінкою, Як постаті стрункі заквітчаних менад,[54] Із горобійником сплелися в темний ряд; Горіхи перлами біліли на ліщині; Ожина повилась, послалась по долині, Черемшину пойняв лапатий, буйний хміль, І різні ягоди жаріли звідусіль. Дерева та кущі побралися за руки, Неначе парубки, що під весільні звуки До танцю зграйного запрошують дівчат І гучно гомонять круг пари молодят. Піднеслась над усім своїм принадним станом Береза-дівчина із ясеном коханим, А далі — мов старі на внуків та унук — На менших дивиться поважний, сивий бук Та бородатий дуб, що на могутній шиї П’ять сотень літ несе, а юно зеленіє, Байдуже спершися на мертві дерева, І доброзичливо до молоді кива. Тадеуш підійшов, але волів мовчати. Та як пішли у них магнолії, гранати, Мигдалів пахощі та цитриновий ліс, Як тільки й чулося: ах, дивний кипарис! Вічнозелений плющ! (немов читали з книги), Як узяли хвалить маслини й навіть фіги, — Не міг він стерпіти: у мандрах не бував, Але живе чуття і смак природний мав, Тож, поглядаючи у глибочінь діброви, Докинув і своє палке та щире слово: «У ботанічному буваючи садку, Я бачив дерева, що їм хвалу таку Ви тут співаєте. Доволі там і піній, І пальм, і кактусів, що у чужій країні Ростуть і множаться. Але которе з них Могло б рівнятися