Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

Ловецькі голоси, собак шалені зграї, Тривога, гнів і шал, розлючений ведмідь, — І вгору, аж до хмар, звитяжний крик летить. Спинився й ріг тримав. Здавалось, далі грає, — А то луна йому з лісів одповідає. У кожнім дереві співає ріг луною, Зливаючись в одно, мов хори, між собою, Музика ширшає, іде в безмежну даль, І, затихаючи, ясніє, мов кришталь, — І стихла на краю небесного порога… Тут руки опустив старий митець од рога, І дивний ріг упав, гойдаючися, вниз, На тасьмі стриманий. А Войський зір підніс Натхненний, осяйний, вслухаючись, як тоне Останній дальній звук — останні відгомони. Враз «віват!» крикнули, і оплески стрільців У пущі рознеслись, як стоголосий спів. Поволі стишились. Всі дивляться на звіра; Він, лапи грізнії розкинувши чотири, Ще дише, ще живе, та вже нема снаги Підняти голову. Хоч стомлені з біги, Собаки рвуть його: за правий бік — Стряпчина, А Справник — з лівого п’є крові чорну піну. З наказу Войського киї залізні їм До рота встромлено. Лиш способом таким Завзятих можна псів од звіра відірвати… І знову по гаю бринять гучні вів вівати![92] «Ну, як рушничка б то? — Асесор закричав. — Не змилить? Ще б таки! Хіба я не казав? Рушничка так собі, простісінька пташина,[93] А тільки цок — і єсть! Ладунок не загине Даремно! То-то й є! Сангушко-князь мені Подарував її. Немає кращих, ні!» Тут Реєнт перебив, увесь облитий потом: «Спочатку я стояв, але побачив потім, Що не устояти, хоч Войський: стій та стій! — Ведмідь у поле йде! — у голові моїй Майнула блискавка. Мерщій я на поляну — А бистрий маю зір! Нехай-но тільки гляну, — Уже й по звірові. Як бачите — лежить… Рушниці другої, хоч світ увесь сходіть, Такої не знайти. Погляньте, що за цівка! Сагалас в Лондоні, село Балабанівка — Тут по-англійському написано. (Поляк Рушницю ту робив, та мав англійський знак)». «До біса з Лондоном! То панові здалося, Що він ведмедя вбив? — куйовдячи волосся, Асесор визвіривсь. — Ну й вигадка чудна!» «Мосьпане, тут не с^д і справа тут ясна, — Промовив Реєнт, — є і свідків нам чимало, Все бачили вони і правду розпізнали!» Засперечалися мисливці. Всяк забув, Що й третій ще стрілець на ту хвилину був — Гервазій. Надійшов він непомітно ззаду, Його й не бачили. «Отут чинити зваду, — Пан Войський вимовив, — принаймні є за що! Панове, це ведмідь, не заєць — казна-що! Тут спору не кінчить розмовою одною Та міркуваннями. У чесному двобої Його розв'яжете. Даю свій дозвіл вам… Ото, пригадую, уже давненько, там, Де в тихих берегах ясна тече Вілейка, Жило два шляхтичі: Довейко і Домейко. Обидва стрілили по ведмедиці раз, А хто убив — не знать (так, як оце у вас). Мав кожний запальну, нестриману натуру, — Стрілитися — та й квит! Через ведмежу шкуру, По-стародавньому! Хоч пан, а хоч пропав! Про поєдинок той довгенько пам'ятав Народ — і пісеньок про нього склав багато. Я секундантом був, то й можу розказати Усе в подробицях…» Але не докінчив Старий розповідать: завзятців помирив Гервазій. Писок він розкраявши звіриний І кулю витягши, приміряв до пташини І до англійської сагаласівки… «Ні,- Сказав нарешті він, — ось докази ясні, — І кулю показав поважно на долоні — Ведмедя встрілено з горешківської броні, Та тільки, далебі, я з неї не стріляв». (Тут перев'язану рушницю показав — Стару, заржавлену). «О, треба бути смілим, Щоб попишатися таким митецьким стрілом! Я біг через кущі… аж згадувати страх… Ну, потемніло враз тоді мені в очах, Коли побачив я: горешківська дитина (Хоча й не по мечу: жіночого коліна) У звіра в лапах… Ох! Видима смерть була! Я став молитися — і доля принесла Мені до помочі в ту хвилю бернардина. Він присоромив нас. Оце таки людина! Не міг я стрілити, за цингля взять не міг… Рушницю вирвав він з тремтячих рук моїх І стрілив — та ще й як! За сотню, може, кроків, І просто