Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

Він навіть зайцеві услід не подивився. — Та пак, на чому ж я, панове, зупинився? Ага! Умовились на ранок ми зійтись На поєдинок. Я, згадавши, як колись Заклала Карфаген вигадлива Дідона[97] (Про це розказано, як знаєте, в Марона), Сам штуку вигадав, не спавши аж до дня… Домейко вдосвіта, злізаючи з коня, Щоб ворога свого з пістоля повітати, Спинився: довгий міст, узенький та кудлатий. На річці з берега до берега лежав.  Ведмежу шкуру я на смужечки розтяв Та й розстелив її. Того на хвіст поставив, Того при голові. «Ну, що? Я ж не лукавив? Зробив по-чесному? Стріляйте цілий вік Або мирітеся…» Великий сміх і крик Постав на тих словах і розітнувсь навколо, Аж гості падали від реготу додолу. Тут ксьондз до ворогів поважно підійшов, — Святе письмо читать, казать їм про любов… — Вони всміхнулися і врешті помирились. «Небавом вороги колишні й поріднились: Сестру Домейкову Довейко під вінець За тижнів два повів. Отак прийшов кінець І довгій їх злобі, і ненастанним сваркам. На місці ж тих пригод, над гарним переярком, Корчомку спілкою заклали дві сім’ї, — Ще й так і названо Ведмедиком її».

КНИГА П'ЯТА

КОЛОТНЕЧА

Теліменині плани мисливські. Садівниця вибирається на великий світ і слухає опікунчиної науки. Стрільці повертаються. Тадеуш безмірно здивований. Друга зустріч у Храмі Мрій і згода, влаштована за допомогою комашні. При столі мова йде про полювання. Недокінчена повість Войського про Рейтана та князя Денасова. Угода між мисливцями, також недокінчена. Поява з ключем. Колотнеча. Граф та Гервазій провадять воєнну нараду. Пан Войський, у бору кінчивши славні лови, Назад вертається. Та полювання нове У Телімениній уяві вже росте. Вона, в самотині чекаючи гостей, Міркує, в роздумі на грудях руки склавши, Як полонити їй Тадеуша назавше І Графа разом з тим. Граф — хлопець молодий, Пан з діда-прадіда, на вдачу запальний, Уже закоханий, хоч, може, й не глибоко… Та як на шлюб його стороннє гляне око — Із нею, з панною старіших трохи літ? Що сам він здумає? Що скаже людський світ? Отак міркуючи, на пальчиках підходить Спитати дзеркала, чи й досі сила вроди Ще може брать серця у свій ласкавий бран: То перса відкрива, то вигинає стан, — Зітхнула глибоко і опустила очі… Так! Граф великий пан! Він, може, й не захоче Із нею братися… Та ще до того він Не дуже пристрасний, напевно, бо блондин. Тадеуш! О, дитя, наївне у коханні, Що вперше віддає невинне серце панні! Аби лишень його мерщій до рук прибрать! Та й свій обов'язок він мусить пам’ятать… Відомо: молодий думками зрадливіший, Та в серці має стид і за старих чесніший; Тій довго вдячний він, що ніжність, і любов, І перші пестощі уперше в ній найшов. Так учта, хоч яка непишна та убога, Сповняє радістю та щастям молодого, А старший, хоч і п’є відстояне вино, — Як воду розлива, бо збридилось воно! Багата досвідом, у мудрощах дозріла, Так обмірковує вона поважне діло — І на Тадеуші кінчає вибір свій. А люди? Родичі? Та світ хіба малий? Хіба не можна їм поїхать до столиці, — Бо треба ж хлопцеві до світу приучиться, І вдачу виховать, і розуму набрать! Нарешті — треба жить, та радощів зазнать, Та випить любощів по вінця повний кубок! І усміх радісний зліта з рожевих губок… А потім — знову тінь лягає на чоло: Зненацька щось нове на думку їй прийшло. Як бути з Графом їй, не вирішено й досі! Чи не підсунути йому тихенько Зосю? І роду славного, і мила, ніби квіт! Таки пора її виводити у світ! У домі Графовім була б затишна гавань По бурях життьових, після одважних плавань… Аби як слід його зуміти залюбить, А там і чесний шлюб! У них би можна й жить, Давати молодим на старості поради. Таке намисливши, вона гукнула з саду Свою годованку, що з ситом у руках Стояла, схована в квітках та бур’янах, І годувала дріб. До неї кури бігли, Б’ючися за зерно