Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

дивує. Ну що, як для Литви визволення віщує Цей рух? Так ось коли до зброї взятись варт! (Бо вже на всіх устах Домбровський, Бонапарт, Французи і війна ходили, хоч і потай). До двору економ, бо що вже там робота,  Як на нечувані заноситься діла! Журба Сопліцівку понура облягла. Не раді всі були вчорашній колотнечі, І навіть голоси примовкли молодечі. Даремно панночок скликали ворожить, Мужчин — у карти грать! Той у кутку сидить І люльку смокче. Той у вікна позирає… Жіноцтво стишилось і мовчки вишиває, — А навіть мухи сплять. Тож Войський, злий на всіх (Мовчанки зносить він, як знаємо, не міг), Пішов до челяді: принаймні кухарі там Картали кухтиків, і голосом сердитим Кричала ключниця дбайлива на дівчат. Там на рожнах низки індиків та курчат Крутились… Войського це втішило помалу, І мрії неясні його заколихали. Судця ще з досвітку писав якісь листи, Замкнувшись на замок. Протазій їх нести Кудись повинен був, бо ждав на призьбі дому. Нарешті сказано з'явитися старому — І урочистий дав Суддя йому позов На Графа, що людей образити прийшов У домі їхньому, на Ключника, що криком, Грізьбою, бійкою та бешкетом великим Порушив хатній лад і добрий супокій, І, врешті, на обох, що справі судовій Зламали течію, зневажили господу І дому чесному вчинили глум і шкоду. Позов належало сьогодні ж дать до рук. Протазій, як почув для серця любий звук, І руку, й слух простяг, увесь уваги повен. Здавалось, у танець од радості б пішов він, Але з належною повагою стояв І тільки зір йому як молодий блищав. Згадав він ті літа, коли носив позови, І хоч не раз за те ображені панове Давали стусани, — та плачено ж не раз Червінці! Так жовнір, що свій старечий час В шпиталі тихому, каліка, доживає, Як військова сурма на вулиці заграє, На ліжку схопиться і голосно кричить Спросоння: «Гей, війна! Ану, до зброї вмить!» І так зашкутильга на дерев’янці скоро, Що вернуть молоді його насилу з двору. Протазій за листа — і кинувся мерщій Приготуватися, вдягти возненський стрій, Та тільки не жупан: то вже парадні шати, Для суду. В одязі такому мандрувати Незручно. Каптанець одяг короткий він, Що можна з гудзиків спустити до колін, А можна й скоротить; рейтузи темно-сині І шапку, що її при дощовій годині Натягують до пліч, а сонячного дня Вгорі зав’язують. Не сів він на коня, А пішки вирушив узенькими стежками. Крадуться так, бува, шпиги перед боями. Пішов, не гаючись, — і добре, що пішов. Бо запечалитись йому прийшлось бй знов: Ксьондз Робак налетів, як сокіл, до Сопліци І крикнув: «Судіє! Ну, та уже сестриця, Та Телімена! Стид і горе для сім’ї!.. Вертихвістка! Ох, я таки б провчив її! Як Зосю Яцькові доводилось оддати Комусь, хто б доглядав її, як рідна мати, Щоб гідно виросла і чесною була, — Про Телімену скрізь ішла тоді хвала, — І їй він доручив дівчатка виховання. Аж бачу, щось таке тут каламутить пані: Либонь, Тадеуша звела уже з ума, Та й Графа ніби теж. Чи, може, з обома Снує якийсь роман? Що з того може бути, Мл легко можемо сказати ї збагнути: Підуть пересуди, почнеться поговір, Неслава почорнить Сопліцин чесний двір. Тож ми подумаймо, як запобігти цьому І як вертихвістку нам вислати із дому, Щоб двох цих юнаків не призвела до звад, Щоб у господу цю вернувся добрий лад!» Суддя озвався вмить, почервонівши з палу: «Який до біса лад! Його вже ми порвали, І іншим способом шукатимемо прав!» «Де ж розум дівся? — ксьондз ту мову обірвав. — Де ваші голови? Які ще знову чвари?» «Тут не моя вина, і Графа до покари Потягне вищий суд. Він з Ключником своїм — Обидва ледарі — свавольством та дурним Розбоєм призвели до сварки й колотнечі. Ну, суд розсудить нас!.. Хотів би я, до речі, Щоб бачив панотець, що вчора при столі У замку сталося…» «Які-бо духи злі