Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

хитрощі належні, До двору графського не підійшов — підліз. Як стріляний не раз, на все удатний лис, Почувши смажене, то побіжить, то сяде, Нюшкує, чи нема де підступу та зради, Чи не отруєно принадного шматка — І пишним віялом широко розпуска Хвоста, щоб вітер ним на себе навернути, — Так Возний, боячись, що Граф зустріне люто Його посланництво, кийка в руці крутив, Неначе одігнать бажаючи корів, Що вийшли з череди і забрели у шкоду. Так маневруючи, нараз додав він ходу, Немовби деркача в траві зловити мав, — Аж перескочив тин і між коноплі впав. Це зілля запашне, що сіють біля дому, Ховало вже не раз утікача-сірому: То заєць, що його вже мали наздогнать Собаки, сяде тут нещастя переждать, Бо знає з досвіду, що запах конопляний Зупинить гончаків; то, лютим страхом гнаний, Сховається дворак од хижих канчуків І доти там лежить, аж доки панський гнів Ущухне; рекрути — і ті всякчас ховались Поміж коноплями, коли за ними гнались У лісі, в запустах, у пущах вікових. Не дивно, як під час наїздів бойових, Що їх мій рідний край зазнав колись чимало, За стратегічний пункт коноплі слугували. Звичайно сіють їх до самої стіни, А з боку тильного яріє хміль рясний, Що наглим підступам шляхи перетинає І хитрі засідки в гущавині ховає. Протазій, хоч і був одважний чоловік, Одначе потерпав. Згадав він давній вік, Почувши конопель тяжкий, знайомий запах. В яких траплялося йому бувати лапах І від позовників чого він не терпів! Раз шляхтич Дзиндолет пістоля притулив До лоба — та й велів собакою брехати: В коноплях мусив він життя своє ховати. Раз Володкович-пан,[112] одержавши папір, У гніві назбирав лакейства повен двір І Возному казав, аж трусячись од люті Та шаблю вийнявши, — папера проковтнути. Протазій, хитрощів научений давно, Жувати ніби взяв… Тим часом у вікно Поглянув потайки — і в захист конопляний Метнувся, силою нечуваною гнаний. Тепер ті звичаї травою поросли, Але в Протазія ще в пам’яті жили, І він, не знаючи, що нині вже панове Стрічати шаблею не важаться позови, Зігнувся, знітився, в коноплях рачкував. (Його з позовами давно не посилав Ніхто). Як той норець, що під водою плине, У зіллі він повзе і стиха коноплини Розсовує. Та ні, людей ніде нема. Він голову сміліш угору підійма, Підвівся, устає, у вікна зазирає — Ніде ані душі! Нарешті добуває Папера з пазухи і голосно чита. Зненацька чоловік з’явився з-за плота, І Возний затремтів, як у грозу билина. Кого ж побачив він? На диво — бернардина, Що здивувався теж: ото, мовляв, зійшлись! Напевно, з челяддю Граф вирушив кудись; Ще й поспішаючи, бо скрізь лежали долі Ладунки, рушниці, і клейтухи, й пістолі. На лови виїхав? Та нащо ж ці шаблі, Старі, заржавлені, лежали на землі, Рапіри зламані і палаші щербаті? Для чого їм було усе це витягати З горища? З ким війну почати Граф хотів? Нащо свій арсенал дощенту перерив? Дві старі бабусі за паркан Із саду глянули — і кажуть, що їх пан, V з ним жокейська вся озброєна дружина Уранці рушили на конях до Добжина, Що всі збиралися, неначе на війну. На тім баби свою кінчили новину. Добжинський з давніх літ уславився застянок Од вагою мужчин і вродою шляхтянок. Колись і сильний був, бо як Собеський Ян[113] До посполитого рушення всіх краян Листами закликав, — Добжин йому постачив Шість сотень молодців, яких ніхто не бачив. Тепер зубожіло, не те вже, що було, Добжинських племено. Колись воно цвіло На сеймах, в наїздах і збройно добувало Легкий для себе хліб. Узятися за рало Жорстоко змусив їх новий у краї стан. Проте одежею різняться від селян, І найбіднішому Добжинському носити Дідівські звичаї не дозволяють свити: Чумарка в будній день, а кунтуш — у святний. Панянки і в жнива у перкалевий стрій Вдягаються. Та що! І взявшися до мички,