Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

Не скинуть руки їх нізащо рукавички! Скрізь вирізнялися Добжинські молодці Красою й мовою. Рум’янець на лиці Та вуси, як смола, та очі, як жарини, Високий, гордий лоб і рівний ніс орлиний, — Такий був кожен з них. Прибувши в наш повіт З Добжинської землі тому багато літ, Вони всі звичаї мазурські зберігали. Наприклад, імена тут дітям надавали На честь уславлених Короною святих, Тому ж то хлопчиків називано у них Матвієм щоразу або Бартоломієм. А щоб не сплутались, додавано чудні їм Дотепні прізвиська, що з ними і росли — Ще й часом не одне, бо випадки були, Коли називано одного чоловіка У тому місці — Кий, а в іншому — Притика. Давати прізвиська навчилися від них Тутешні литвини, і від людей старих Почути можете, що звичай із Добжина На села перейшов, хоч тут не мав причини, Бо різно звуть дітей у глушині сільській. Найстарший у роду Добжинський був Матвій, Якого Півником прозвали на Костьолі, Коли нещасної зазнав Костюшко долі, Забоком сам себе Матвій перехрестив; Наймення Кролика йому хтось приточив, — А литвини, що їм не раз добро він діяв, Йоґо звеличили Матвієм над Матвіїв, Він над Добжинськими, — його ж маленький дім Віддавна панував над селищем усім, Край корчми стоячи і близько від костьолу. Лише поглянувши на схилену стодолу, Старий, замшілий тин і ніби п’яний хлів, Ви б догадалися, що небагатий жив Тут чоловік. Проте між іншими хатами Будинок Півників — як місяць між зірками. Солома на даху травою поросла; На клуні, що стоїть близенько від житла, Буяє кропива та крокіс шафрановий, І по току щирець розрісся пурпуровий. Пташині кубла скрізь, старі голубники, Дзвенять під стріхами стрілчасті ластівки, І білі трусики з червоними очима Кумедно бігають між травами густими… Колись же тут була фортеця хоч куди! Від давніх нападів лишилися сліди І досі: полином та лопухом зап'ята, Від часу шведського валялася гармата, А кілька схилених на пагірку хрестів Про неоплаканих казали вояків, Що в чесному бою святою вмерли смертю! І стіни й пристінки побиті і подерті, Немов назавжди сів на них мушиний рій: Ворожих куль сліди лишились там старі, Здаля чорніючи чудними письменами. Всі двері, клямки всі посічено шаблями, І навіть зрубано від цвяхів головки: То спроби, бачите, робили вояки І вивіряли бронь — ті славні зигмунтівки,[114] Що цвяхи різали, як от пшеничні цівки Пори липневої стинає гострий серп. Над ганком красувавсь Добжинських давній герб, Що гнізда ластівок без жалю засклепили; Литовський сир під ним висушується білий. У хаті, в повітках — шоломи, шишаки, Що нині голуб’ят виводять голубки У них, — а панцири у стайні за драбину Слугують: смиче кінь із неї конюшину; Рожни до смаження пороблено з рапір! Церера,[115] бачиться, заглянула у двір І Марса[116] вигнала. Шолом його червоний Змінився білою наміткою Помони,[117] І Флори[118] зеленню цвіте звитяжний щит… Та знов Ареїв[119] нам віщує поворіт Тривога, що усіх в Добжині охопила. Од Графа посланець прибув. Заклекотіли, Загомоніли всі. Постала суєта, Один у одного: «Куди?» «Пощо»? — пита, І в корчмі (темна ніч навколо ще чорніла) Заблимали огні, і чарка забриніла. Старіші радяться, молодші до кульбак, До коней кинулись, — і тішиться усяк, І рвуться вояки в незвідану дорогу, Зібравшись битися не знати проти кого. А хто ж пораду дасть у справі неясній? Нема що й думати: лише один Матвій… Десяток восьмий літ йому вже починався, Та й досі ні труда, ні битви не боявся Упертий дідуган. Широкий, кремезний, Не раз він підіймав дамаський меч дзвінкий, Що Різочкою звав для жарту та забави. Чимало Різочка собі придбала слави, Коли як барський він ходив конфедерат.[120] Та не подобався конфедератський лад Матвієві. Він став до короля хилиться, За нього воювать, — аж раптом Тарговиця Змінила погляди йому на іншу путь.