Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

кохане діло! — Знов Бритва запищав. — Як мати закортіло Конфедерацію, то ось вона вже й є, На чолі ж нам Матвій із Різкою стає». Хреститель: «Хай живе наш Півник на Костьолі!» А решта: «Зичимо щасливої ми долі Кропителю!» І так завзятці заревли, Що хати давньої аж стіни загули. Одначе декому здалася зашвидкою Та резолюція. Почулись між юрбою Протести: «Я на те погодитись ніяк Не можу: згода є ума дрібного знак, І не годитися — така моя система», — Пан Бухман заявив. Ті знову: «Як підемо, Мети не знаючи?» — «Не дозволяю — й квит!»[136] Прибулий, яко гість, на раду цю сусід Сколуба слово взяв: «Добжинські, почекайте І цьому галасу порядок певний дайте! З застянку нашого Рубака кликав нас — Мопанку… Він казав, що наспіває час Для шляхти цілої, а не лише Добжина, Що гуртуватися велика є причина. Ксьондз Робак теж про щось подібне натякав… Про всіх ідеться — всім надати треба прав, І рівні голоси усі повинні мати…» «Так! Рівність хай живе!» — ревнули, як гармати Три Тераєвичі, Міцкевичів із п’ять, Ще дехто: «Маємо усіх ми порівнять!» А Бухман перебив: «Де згода, там і шкода!» Кропитель і собі: «Матвій — наш воєвода, Його послухаймо, — а ви ж нащо здались, Ви звідкіля прийшли?» — і крики почались: «Матвія хочемо!» — «А ми не позволяєм!» — «Ми хочемо пристать!» — «А ми вас не бажаєм!» — «Кропити, гем-трем-брем!» — «Чекать!» — «Голосувати!» Один лише сидів спокійно серед хати Матвій. Замислено дивився він на те, Як виростає гнів і запал у гостей, Як крутить булаву Кропитель невгамовний, Як Бритва бігає і спритний, і домовний, Коновка повагом ступа сюди й туди, А дехто аж присів, од запалу блідий… Одначе чулося, що Півник на Костьолі Вже й сердитись почав за крики та сваволю. Хто знає, на чому скінчилось би. Щораз До гніву більшого ішло та до образ, — Аж от у натовпі, що сварку тяг марудно, З’явилась, ніби стовп, рапіра обоюдна, Блискуча, довжини сажневої: мабуть, Із тих іще рапір, що їх було кують У Нюренбергу: це тевтонів давня зброя.[137] Хто там підніс її — не видно між юрбою, Та догадалися. «Хай славен буде Шрам! Хай Ножик, гострений на лихо ворогам, Живе і славиться! Щасливих літ Мопанку! Хвала Півкозицю!» І тут по всім застянку Пішла од віватів розкотиста луна. Гервазій (хто його по зброї не пізна?), Мечем окресливши над головою коло, На повітання знак спустив його додолу І мовив сивому Матвієві: «Привіт Шле Ножик Різочці. Братове! Як сусід, Добжинських приятель, скажу лише одно вам: Навіщо кликав вас моїм старечим словом, А ви вже зважите, що саме вам чинить. Давно застянками лунає і бринить, Що в світі на діла заноситься великі. Ксьондз Робак теж казав… (Тут перебили крики Старого: «Знаємо! Чували!») Тож-бо й є! Так міркування ви дослухайте моє: Розумній голові двох слів, як кажуть, досить. Отож Наполеон проти царя підносить Меча. А нам сидіть, ховатись, як тхорі? Як за чуби взялись не жартома царі, Дрібному людові належить також битись, Щоб краю рідному своєму прислужитись. Що, може, ні?» «Атож! Говорить, як чита!» — «Хрестити, гем-трем-брем, єдина річ свята!» — «Голити!» — «Поливать!» — «Аби-но тільки згода!» — «Від згоди всякої для діла тільки шкода, Лиш дурні годяться», — пан Бухман підхопив. А Ключник вислухав і далі річ повів: «Хай Краків розгляда державні вищі справи, Міркує хай сенат, зібравшись до Варшави, — Малому людові великих діл не знать. Хай пишуть писарі, що звелено писать, А ми, зібравшися в Добжинському застянку,  Не акти маємо виписувать, мопанку, — Рубати шаблею…» «Кришити, гем-трем-брем!» «За свідків вас усіх у справі цій візьмем: Чи Робак не казав, що сміття вимітати Нам треба, як гостей чекаємо до хати? Де ж сміття те у нас? Хто зрадою убив Поляка славного, а потім ще захтів Майно неправдою забрати у дитини?» «Сопліца! — крикнули. — Нехай