Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

віз, А лагодить його Михайло всім боронить. Серед мінливих зір, що у безмір’ї тонуть, Змій розтягається, неначе довгий пас. Та кажуть литвини, що риба то, не плаз, І зветься од віків вона Левіафаном[149] (Це все од рабинів відоме християнам). Левіафан колись у давніх жив морях, Та як розлив потоп моря по всіх краях, А потім висихать глибокі стали води, — Лишилось на піску страховище природи І здохло. Тож тепер ми бачимо скелет, Бо, прикрашаючи свій голубий намет, Піднесли ангели його у високості: В костьолах так висять гігантів давніх кості.[150] Зірок історію пан Войський добре знав, То хоч увечері й не дуже добачав І мало помочі давали окуляри, — Він міг із пам’яті огні Волосожару Найти у безмірі чи шалі Терезів. Про все б він молоді докладно розповів, Що в книгах писано, а що діди казали, — Та молодь слухала, на жаль, його недбало: Всі гостя нового очима стерегли. То, з невідомої появлена імли, Комета, віючи хвостом своїм яскравим[151] І зорі, поглядом жахаючи кривавим, Летіла з заходу на північ, ніби в Віз Замість Люцифера хотіла сісти. Скрізь Лише й розмов було, що про її появу.  Що мала значити? Біду чи, може, славу? Чи вість визволення і радості несла, Чи гніву божого ознакою була? В ті дні великого, нестерпного чекання Чудні з’явилися і грізні віщування: Там, чорну голову піднявши до небес, Зловісним голосом завив зловісний пес; Там, над дорогою рядами сівши обіч, Кричали ворони, немовби чули здобич, А там у присмерку йшла Діва Морова[152] — Мисливці бачили… — Вона над дерева Своє підносила бліде, німотне чоло І, розливаючи холодний жах навколо, Криваву хусточку держала у руці. Отож говорено про всі ознаки ці, Як в табакирку враз ударив Підкоморій. Брильянти блиснули, немов маленькі зорі На ній; під склом портрет засяяв королів Напроти місяця. «Багато говорив Про астрономію нам пан Тадеуш милий, Та все це — відгуки того, про що учили Його за книгами у школі вчителі.  І я, чимало літ проживши на землі, У Вільні-городі науки тої нюхав: Усі теорії небесних тіл і рухів Там ксьондз Почобут[153] нам розказував як слід. Обсерваторію ж, багато тому літ, Пані Пузиніна[154] шановна заснувала, Майна потративши на справу цю чимало. Почобут! Що то був за вчений чоловік! Проте, кінчаючи свій довгий славний вік, Катедру й телескоп покинув без вагання, В ченці пострижений, пішов у путь останню! Стрічав я й ректора Снядецького.[155] Хоч він І світський чоловік, та вже ж не без причин Його за мудреця учені мають люди. Що ж! Кожен астроном, хоч найпильніший буде, — Неначе міщанин, що пильно обчисля, В віконце дивлячись, які до короля, Якою брамою карети заїжджають, Але спитаймося: хіба міщани знають, Хто їде, і пощо, і про які діла, На мир чи на війну прийняв король посла? Дарма й питатися… Чимало тому часу Браніцький[156] виїздив каретою на Ясси, А за каретою, немов комети хвіст, Юрба тарговичан тяглася через міст. І що ж? Простолюд наш усе те розтлумачив: Прикмети зради він у тім хвості побачив. А цю комету зве селянський люд: «мітла»… Дай боже, щоб вона що треба замела!» «І я пригадую, — пан Войський уклонився, —  Як у господі в нас увечері з'явився Поручик панцирний Сапєга[157] яко гість. Усього мав тоді я, може, років шість — Ні, з вісім, а проте і досі пам'ятаю! Сапєги кожен з вас, напевно, ім'я знає: Великим канцлером литовським він дожив До літ ста десяти, а в армії служив За Яна Третього,[158] воюючи під Віднем. Тож він розказував: як на коні похіднім Ян Третій вибрався у небезпечну путь, Де мав загинути чи слави осягнуть, — Посол од Австрії, наблизившись до нього, Стремено подавав і цілував у ногу (Граф Вільчек прізвище було того посла), А папський нунціус[159] на рицарські діла