Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

слів не чує він! Заглянув крізь замок — то Робак, бернардин, Цілує у Судді в тяжкім риданні руки, Мов довіряючи йому незглибні муки, — А Судія його ласкаво обійма, І річ уривчаста іде між обома. «Ах, брате, — мовив ксьондз, — я за гіркі провини Весь вік караюся у рясі бернардина, Пихи не знаючи, не прагнучи хвали, Отчизні й господу свій подвиг, хоч малий, Покірно несучи. Так думав і умерти Німий, непізнаний, невгаданий до смерті, Накласти на уста незламную печать, Тобі і синові ні слова не сказать! Та ксьондз-провінціал[165] мені дозволив тайну Під хвилю ознаймить страшну чи надзвичайну. Тепер чи не прийшов до того саме час? Великий заколот готується у нас, А покладаються лише на власні сили, Французів не ждучи… Мене не зрозуміли, Чи, може, трохи й я занадто поспішав, Коли до збройного повстання закликав… Той Ключник полум’я роздмухує в Добжині, А божевільний Граф там кинув гасло нині До бою… Я не міг нічого зупинить. Матвій пізнав мене… Він може сповістить Про те Гервазія… Вмирать мені — байдуже, Та справа ж бо яка умре зо мною, друже!..  А втім… Однаково, що буде… Я піду! Або вгамую їх, або… кінець найду… Кінець життя свого… Прощай, прощай, мій брате! Сопліцо! Пам’ятай, що мусиш слугувати Своєму краєві і честю, і мечем!» І, обгорнувшися до самих брів плащем, Ксьондз одчинив вікно і зник. Судця зостався І, запечалений, сльозами обіллявся. Тадеуш почекав — постукав до Судді — Йому відчинено. Склонився, а тоді: «Мій дядечку, — сказав, — спасибі за гостинність, Але сувора честь і рицарська повинність Мені наказує покинути цей дім. Я Графа викликав, я битись маю з ним, А на Литві тепер заказано двобої, — У місці іншому він стрінеться зо мною: Дуель призначено за межами Литви. Прощайте, дядечку. Як я лишусь живий, То там уже мені добратись буде близько До війська братнього. Адже іти до війська Мені у батьковім тестаменті[166] стоїть… Не знаю, хто його надумався змінить». «Ей, хлопче, нащо-бо так дуже гарячиться, Неначе, від хортів тікаючи, лисиця, Що там війне хвостом, а там он утіка? Що сталось — сталося, але ж мета яка В такому наглому нічному утіканні? За певним звичаєм ми приятелів зрання До Графа маємо вмовлятися послать. Перепросити нас він може, може дать Свої пояснення. А ні, то будем битись, Та нащо ж мухою у казані крутитись? Скажи по щирості, чи тут нема причин Яких захованих? Для мене ти як син, Тобі не раз, не два по-батьківськи я радив… — Тут ніжно парубка по голові погладив І теплим голосом заговорив Суддя. — Хоч не слідкуючи, а помічаю я, Чи не з жіноцтвом ти дійшов яких історій… Ну, й паничі тепер до цього зілля скорі! Признайся, братику, у всіх ділах своїх!..» «Ах, любий дядечку, вчинив я, може, гріх, Спіткнувся — що ж робить?… Так… Певні є причини… Вже не поправити… Не ждавши ні години, Я мушу їхати, покинуть рідний край… А про подробиці, на бога, не питай!» «Мабуть, посердились не знать чого малята! — Суддя, всміхнувшися. — Я й бачив, що з кутка ти На дівчинку одну уважно поглядав І розлютовано уста собі кусав. Помітив, що й вона робила кислу міну… Усі ці дурощі я добре знаю, сину: Як двоє любляться таких-от молодих, То що вже горя тут, одчаю, сліз гірких! Не так поглянула, а він не так промовив, — Тікають у ліси, неначе звір од ловів, Одно від одного. А то стоять, сумні, В кімнаті по кутках, як тіні мовчазні. Та на хвороби ці я добрі знаю ліки… Повір, Тадеуше, — це горе невелике, Аби-но ти мені до краю розповів!» «Що ж, дядечку, — нараз панич почервонів, — Коли вже розмовлять про це нам довелося, То й справді панна та… та вихованка… Зося Мені сподобалась… Не визнатись — чому б? Та кажуть, що мені призначено вже шлюб З Підкоморанкою… Що ж… Мушу буть слухняним, — Та як змінить чуття, скувати