Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

той не затих — «Гей, пити!» — чується. Мов хори два античні,[168] Гукали «їсти!», «пить!» у тишині північній… Так раптом армія, натомлена в бою, Фуражуватися в ворожому краю Ретельно узялась, забувши небезпеку. Гервазій, мислями ширяючи далеко, А помсту довершить не мігши, як хотів, До інших вирішив удатися шляхів. Отож, обізнаний з правами і з законом,  Аби покласти край усяким перепонам, Маєток забраний належно затвердить Негайно ухвалив. По Возного біжить, Шукає по кутках, перериває речі, І врешті витяга Протазія з-за печі За комір: «Маю честь уклінно попросить Я пана Возного, щоб зволив ознаймить Цей грунт і всі поля, все,[169] Як власність Графову. Як знаєш, так чеши, Але в формальностях ні словом не збреши!» Та Возний, сміливо за пояс руки вклавши, Промовив: «Я закон шаную, пане, завше; Але що з примусу, вночі мені велять Акт оголошувать, — той акт не може мать Ні сили жодної, ні вартості для суду». «А хто ж примушує? Чемненько просять люди! Я лиш виконую, що треба стороні, Котора кликала мене до виконання: Пощо ж за комір ти схопив мене зарання? Закону я посол, роблю, як він велить. Скажи-но ліхтарем для мене посвітить, — Все вичитаю я… Утиштеся, братове!» І, щоб почули всі його уроче слово, На дрова, складені недавно під паркан, Він скочив. Звідтіля, швидкий, як ураган,  В коноплі бухнувся. Конфедератка біла, Мов голуб, у густих коноплях пролетіла І щезла. Вистрілив Коновка їй услід, Та чи ж улучити? Вже із хмелевих віт Прудкого Возного почулось: «Протестую!» Тим часом армія звитяжна бенкетує, Плюндрує, тішиться. Кропитель закропив Вола по лобі враз, найбільшого з волів, А Бритва до телят із шабелькою взявся, Та й Шило мовчазний без діла не зостався, Свиней годованих надибавши в сажах… І гуси, чуйністю прославлені в віках, Даремно гелгали та голосно сичали, Як ночі темної, коли зрадливі галли До Капітолія заснулого повзли:[170] Живцем на пояс їх Коновка ниже злий, І,весь обсипаний сріблисто-білим пухом, Здається хохликом, нічним крилатим духом. Страху найбільшого зазнав проте курник, Хоч там і не такий піднявся гвалт і крик: Ті кури, що крупу їм давано перлову, Під руку месницьку попалися Сакову. Украй розпалений, він ловить, душить їх, Що пір'я сиплеться, як різнобарвний сніг… Ей, хлопче, нащо то воно тобі здалося? Адже не вибачить цього довіку Зося! Гервазій давні тут пригадує часи: Велить од кунтушів подати пояси І ними витяга з глибокої пивниці І пива чистого, й сивухи-ледащиці, І найсвітлішого, міцного дубняку. Веселі шляхтичі на дивину таку, Неначе комашня, збігаються юрбою І перекочують барила під покої, Де полку графського квартира головна. Огні розкладено, і пара йде смачна: Шкварчить і смажиться м'ясиво всіх гатунків. Вже дехто, взявшися до їжі та до трунків, Надумав піснею дрімоту розігнать: Усім ухвалено гуляти, а не спать. Одначе час іде, за оком гасне око, І, позіхаючи ліниво та широко, Хто з чаркою в руці, хто з ложкою поліг… Так переможців сон, брат смерті, переміг.

КНИГА ДЕВ'ЯТА

БИТВА

Про небезпеки, що виникають через безладдя у війську. Несподівана допомога. Шляхта в скрутному становищі. Ксьондзова поява віщує рятунок. Майор Плут, залицяючися, накликає на себе бурю. Вистріл із пістоля — гасло до бою. Подвиги Кропителя, подвиги й небезпечне становище Матвія. Коновка, засівши, рятує Сопліцівку. Допомога кінноти, атака на піших. Тадеушеві подвиги. Поєдинок між ватажками, перетятий зрадою. Войський рішучим маневром схиляє терези бою. Гервазієві криваві подвиги. Підкоморій — великодушний переможець. Так міцно спалося по першій перемозі, Що ні один вояк не кинувся в тривозі, Як дивні постаті тихенько увійшли, Огнями ліхтарів заблискавши з імли, І кинулись на них, мов павуки жорстокі На мух, заглиблених в дрімотний літній спокій: Хвилина — покотом, немов снопи, лежать Усі пов'язані, проте як мертві сплять. Одного сон не брав і змора не приспала Коновку, що йому потрібно два антали[171] Густого випити, міцного липівця,