Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

Між верболозами, щоб знову спалахнуть… Як вуж, що литвини гівойтосом зовуть, Здається, у траві простягтися, дрімає, Але повзе вперед, бо то як срібло сяє, То раптом золотом тремтячим одлива, Аж поки папороть його не захова Від ока людського, — так струмінь по долині Котився, у густій ховаючись вільшині, Де тіні сходились, подібні до примар. Тут, ближче, місячний довершуючи чар, Як грізний опікун, суворий та сварливий, Напівзахований у кучеряві іви, Чорнів над водами старий, похилий млин. Увесь наїжившись, прислухувався він До двох закоханих таємної розмови, — І, розлютований за необачне слово, Широким колесом, мов кулаком затряс. Граф, стрепенувшися, поглянув — і нараз Уздрів Тадеуша. Як? Що це має значить? «Лови, держи його!» — і всі жокеї скачуть За хлопцем… Спіймано!.. Взяли в полон… Ведуть… Весь двір прокинувся, гукає… Коні ржуть… Облога!.. Збуджений, не зна Суддя спросоння, Що тут подіялось, — а Граф уже до броні, Вже й шпагу вихопив: «Сопліцо! Кари час! Одвічний вороже, хай бог розсудить нас!» Але незбройного побачив — і спинився. Суддя, здивований, на те перехрестився І мовив: «Свят, свят, свят! На бога! Чи ж розбій, Мій пане, до лиця фамілії твоїй? А ми — свою ми честь оборонить зумієм!» І вже збігаються — хто з шаблею, хто з києм, — А Войський погляда на Графа здалеки, Ножа убійчого приклавши до руки… От-от зачепляться, — та нагло у вільшині Почулись вигуки і зброї брязкотіння, Загув на річці міст од кінських копитів І — «Гей же на Сопліц!» — у сотнях голосів Гаями сонними заграло-загриміло. Здригнувся Судія: Гервазієве діло І клич Гервазіїв! «Союзники мої Не забарилися, — озвався до Судді Граф, повен радості. — Віддайся нам без бою». Аж ось, розбуджений, з далекого покою Асесор вискочив: «Що за сваволя тут? Панове, є на те уряд у нас і суд… Ви, пане Графе, ви тут чините розбої, То мушу вдатися до влади військової, Як імператорський велить мені указ Тисяча двіс…» «Мовчать!» — І Граф його нараз Ударив з розмаху своєї шпаги плазом… І зник у кропиві з неназваним указом Асесор ранений, а може, й неживий. «Так, — мовив Судія, — це справді вже розбій!» А дами в плач, у крик, — найголосніше Зося… Русяве по плечах розкидалось волосся, І вся здригалася, немов мале дитя, В руках мучителів кінчаючи життя. Тут дивну сміливість явила Телімена: До Графа кинулась, хапає за стремена, Гукає: «Рицарю! Незбройних мордувать? То спершу маєш дам, тиране, повбивать…» І впала на траву знеможена, зомліла. А Граф, склонившися до неї: «Хай могила Цю руку забере, коли б на дам вона Підняться зважилась! Сопліци! Є вина У вас несплачена перед Горешків родом. Беру вас у полон, та слово вам одно дам: Усе чинитиму, як честь мені велить. Коли в Італії дійшлось мені зловить Страшних розбійників біля Бірбанте-Рокка, То збройних скарано було тоді жорстоко, Незбройних зв'язано і взято у полон. Привів я в город їх — і, як велить закон, Усіх повісили біля підніжжя Етни. Який же був тріумф шляхетний і славетний, Коли я з бранцями у місто повертав! Я їм піхотою за кіньми йти казав Для мальовничості…» Сопліцам пощастило, Що Граф, збираючись на надзвичайне діло, Від шляхти уперед із почетом спішив: Він кращі коні мав, і стятися хотів Якшвидше… А тепер, од гніву охоловши, Побачив, що таке тривать не може довше, Що треба справу цю без крові закінчить. Отож усіх гостей і Судію велить Замкнути в домі він, — а шляхтичам, готовим Усіх повішати, рішучим каже словом Утихомиритись і в'язнів не займать. Не втихомирились!.. «Гей, на Сопліц!» — кричать, І, як ув'язнено і ватажка, й залогу, Одважно почали всього двора облогу: Щоправда, не вдалось у дім їм увійти, То в кухню линулись. Тут нової мети В очах войовників проміння засіяло: Принадні пахощі присмаженого сала Та м’яса теплого збудили голод в них. «Гей, їсти!» — крикнули. Ще крик