Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

Бунтівники? — розгніваний украй, Хитнувся офіцер. — Держи його, хапай!» І шпагу видобув, удвоє ставши п’яний. Тут Робак вихопив пістоля з-під сутани: «Пали, Тадеуше! Як в ясну свічку бий!» Майор, хоч дим його і оповив густий, Проте від пострілу щасливо відхилився. Аж Риков (досі він з гітарою возився) На хлопця кинувся, — а Войський з-за стола Ножа на Рикова метнув: уже була Тому видима смерть, але за щит гітара Тим часом Різочка зо шляхтою надбіг — Плут в сіни, капітан за ним, кричать: «Жовніри! До зброї!» На той крик жовнірів із чотири Прибігло. Різочка чатує з-за дверей, Як кіт досвідчений за шафою мишей, Хтів зняти голови, попав лиш у кашкети — І всіх надвір жене. Заблискали багнети, Лунають постріли, збігається народ: Метнулись визволять Добжинських із колод Сопліцівці… Сержант багнетом двох поранив, Стріляє в третього, але туди й не глянув, Де в гніві темному Кропитель поруч з ним. А той наїжився — і кулаком страшним Сержанта вдарив (він мав руки вже на волі, А ноги сковані). Сержант простягся долі І кров'ю карабін гарячою залив. Кропитель перегнувсь, рушницю ухопив Та й ну розмахувать, неначе тим кропилом! Той пада, той біжить з обличчям омертвілим, — І так над шляхтою зробив рухомий дах Хреститель, сіючи навколо кров і жах. Колоди на тріски поламано, побито! До квестарських возів, — там ряднами накрито Рапіри, палаші, мушкети і списи, А дехто без вагань узявся й до коси. Коновка — що йому звичайна та рушниця! — Для себе й для Сака знаходить гаківниці[176] Жовніри товпляться, мішаються, кричать, Але не знати їм, куди і як стрілять, І шляхта змішана не починає бою… Аж от зчепилися. Між темною юрбою Там шабля стукає об шаблю, там тесак[177] Ударив у багнет… Досвідчений вояк, Став під стодолою здаля Нікіта Риков І гучно єгерів[178] збиратися покликав. Стрілять би, — та якраз свойого б і попав… «Гей, стройтесь!» — вигукнув (шикуйтеся до лав, Сказать по-нашому), — ніхто не чує в криках. Старий Матвій, що звик до розмахів великих, До поля ширшого — помалу відступав. Навколо шаблею він шлях свій розчищав: Там обітре штика, немов гнота на свічці, Наодмаш там рубне, що падають рушниці І люди падають, як жито від серпа, — І так старий Матвій у поле від ступа. Єфрейтор тут надбіг, найкращий із жовнірів Митець колотися. Матвія оком зміряв, Напоготову взяв свій вірний карабін (Багато ворогів скосив у битвах він) — Правиця при замку, а спереду лівиця… Немов жало змії, ворушиться рушниця!.. Увесь він знітився, плигає, припада: Тяжка Матвієві готується біда! А той, побачивши бійця собі до пари, На носа надіва старезні окуляри І держить Різочку обачно у руках. Здавалось, твердо він не встоїть на ногах, Бо йде й хитається, мов хворий чи сп'янілий. Помітив це солдат — і, всі зібравши сили, На нього кинувся шалено. Та Матвій Раптово зупинив повільний відступ свій І шаблею підбив багнета. Аж хитнувся Солдат уражений, а сивий розмахнувся І вдарив Різкою… Без сповіді умер Єфрейтор, чотирьох медалей кавалер, Трьома царевими оздоблений хрестами… Тим часом, стявшися віч-на-віч з ворогами, На лівому крилі зчиняє ревний бій Удвох із Бритвою Кропитель запальний, — Рубає знизу той, той зверху б’є невпинно: Працює в німців так новітня та машина, Що й січку тне тонку, і жито вибива… Звитяга, бачиться, для шляхти наспіва! Та правому крилу біда і небезпека: Високий прапорщик, побачивши здалека, Що вбив єфрейтора досвідчений Матвій, Помститись кинувся, шпонтон піднявши свій. (Зоветься бердишем або шпонтоном зброя, Тепер уже в військах не вживана до бою: Бувало, й колються, й рубають бердишем…  У флоті ми лише тепер його знайдем). Був дужий прапорщик і молодий літами, Тому Матвій не міг із ним боротись прямо, Без штук і хитрощів, а тільки одбивав Шпонтона бистрого, що іскрився й блищав, — І мав уже старий одну легеньку рану. Радіє прапорщик, — але радіть зарано!