Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

віддатись вам я мушу, А тільки хай-но там покинуть мордувать Моїх солдатиків…» Звелів тоді забрать Усіх поранених шляхетний Підкоморій, І крові, що її проллялось ціле море, Не проливати більш. Ув’язнено живих, Майор же (у кущах сховався він густих), Побачивши кінець баталії страшної, З’явився, та нічим не схожий на героя: Увесь у поросі, у листі і в траві… Так наїзд кінчено останній на Литві.[181]

КНИГА ДЕСЯТА

ЕМІГРАЦІЯ. ЯЦЕК

Нарада про забезпечення долі переможців. Угода з Риковим. Прощання. Виявлена таємниця. Надія. Як сонце з полудня на захід покотилось, Хмарки, що вже були розсипались, розбились, І знов гуртуються, мов зграя вороння, їх вітер звідусіль неспинно приганя, І напинає їх, немов вітрило чорне, І височінь небес у чорні шати горне. І раптом — тишина зловісна налягла. Лани, що хвилями колосся та стебла, Неначе золотом, тремтіли і кипіли, Спинились боязко і з жаху оніміли; А верби, що гілля хилили по шляхах, Сумні, як сироти, у тузі і в сльозах При гробі матері чи при отцевім гробі, — Застигли в розпачі, подібно до Ніоби Закаменілої, холодної навік, І тільки сивий лист несміливих осик Тріпоче, шелестить, не знаючи спокою. Даремно пастухи біжать за чередою, Що, тісно збившися, втікає до хліва: Бугай розлючений аж землю розрива, Реве погрозливо і низько клонить роги; Корова, сповнена таємної тривоги, Угору дивиться і стогне, мов слаба; Кабан, наїжившись, сердито розгріба, Розтягує снопи доспілої пшениці… Під стріхами, в гіллі, в траві таяться птиці, — І тільки вороння, зібравшися в гурти, Зловісно крякає, сідає на хрести, Напросто чорних туч здіймає чорні крила І дзюби розкрива жадливо та безсило, Немов чекаючи незнаного чогось. Нарешті хмарою під хмару піднялось — І щезло в далечі. Від буйної відваги Шаліє ластівка і, креслячи зигзаги, Неначе блискавка, імлу перетина. Тим часом до кінця доходила страшна Баталія. Бійці лишили місце бою, Що скоро іншою окропиться війною, Де буде боротьба стихій, а не людей. Ще сонце з-поміж хмар світило де-не-де, Та хмари, ніби в сіть, ловили рештки світла І навівали жах і темряву на житла, Де люди збилися, як звірі лісові, Що від охотника сховалися в траві. Зірвався вітер. Даль загомоніла млиста, І краплі падають, немов дзвінке намисто. От вихор засвистів у лозах, серед трав, До ставу кинувся і скаламутив став, — І закрутилося бадилля та колосся, Неначе вирване у розпачі волосся. А другий на ріллі, як чорний стовп, злетів І пірамідою живою покотив У далеч, сиплючи піском у вічі зорям, — І, розростаючись потужно над простором, Засурмив голосно у сурму бойову. Біжать, метуть листки, бадилля і траву, Зливають далечінь у хаосі нестями — І в темному гаю ревнули ведмедями. А дощ густішає. Спахнули блискавки, І води полились нестримно, як річки, Небесну височінь єднаючи з землею… Упала чорна ніч. Чорнішою за неї Негода котиться і далеч повива. Раптова блискавка завісу розрива, — І ангел бурі там могутній пролітає, І небо на замок незримий замикає, І грізним грюкотом погрожує землі. Знов дощ, знов темрява — і знов на чорнім тлі Сліпуча блискавка… Аж ось надходить тиша, І тільки вітерець верхи дерев колише Та злива по дахах розмірено шумить… Ніхто до хутора не може доступить, Бо залило шляхи і всі мости розбило. Негода шляхтичів напрочуд звеселила: Можливо, пощастить цю справу заладнать, Так, що й не знатиме, кому не треба знать. Поважні точаться наради у Сопліци: Ксьондз Робак, ранений, закликать до світлиці Велів Гервазія, щоб дещо ознаймить, — І Підкоморія уклінно запросить. Суддя до Рикова звертається — і просить Про випадок сумний на люди не виносить… Годину, може, й дві, нарада в них ішла. Нарешті капітан устав із-за стола, Гаман з червінцями відкинувши недбало: «Панове! Думку ви таку для себе склали,