Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

Розмова про страшний учинок і скінчилась. Хоч тіла й шукано, а де воно поділось — Не знати. Ключника спитали, та старий Промовив, руку знов піднісши догори: «Рго Ьопо рuЬІісо!» — та й ані слова далі. Ксьондз Робак, що лежав у тузі і в печалі, Закликать шляхтичів до себе попрохав — І Підкоморій їм розважну річ почав: «Братове! Щастя нам було сьогодні в бої, Але загрожує це щастя нам бідою. Ну, що ж… Признаймося, що всі ми винні в тім: Ксьондз Робак завинив, що словом запальним Усіх порушував, дочасними чутками; Гервазій — що підняв цей заколот між вами, Ви — що послухали… Коли ще та війна! Тим часом кара тут готується страшна Для тих, кому в бою припала честь і слава. Втікати із Литви їм треба, браття, жваво! Корона прийме їх і допоможе їм… Отож Матвієві тікать передовсім (Його Кропителем звичайно називають). Коновка з Бритвою хай теж сакви ладнають, Та й ти, Тадеуше, не залишайся тут. Ми скажем: винні ви, та ще небіжчик Плут — Нам Риков капітан у цьому допоможе — Рятунок решти в цім. Нехай же ім’я боже Благословить, брати, одважну вашу путь! Не довго, вірю я, нам у розлуці буть! Бо, може, навесні засяє нам свобода — І, як визвольники великого народ а, Додому вернетесь, сьогодні втікачі. Лаштуйтесь же: рушать належить уночі… А ми з Сопліцою дамо вам на дорогу І грошей дещицю, і раду, й допомогу». Всі знавши, що таке отой московський цар, Як може до страшних він присудити кар Того, хто з ним почав хоч невеличку зваду, На Підкоморія пристали мудру раду. Поляк, хоч над усе кохає рідний край, Піде тинятися, аби-но крізь одчай На чужині йому надія ще зоріла, Що для отчизни він кладе останні сили. Одного Бухмана цей план не вдовольнив: У пропозиції він зараз похопив До обговорення належного багато, Тому пропонував комісію обрати, Щоби розглянути проект. Але шкода — Ніхто комісії тієї не склада, І всі лаштуються в дорогу без вагання. Проте як скінчено нерадісне прощання, Суддя Тадеуша в кімнаті затримав І мовив ксьондзові: ‹ Сказати час настав, Бо пересвідчитись учора довелося, Що в серце хлопцеві запала наша Зося. Він має їхати, нехай же перед тим Хоча заручиться, за звичаєм старим: Подорожуючи, усякі він зустріне Спокуси. Персник же буває для людини В пригоді: вірну він нагадує любов. Приміром, не один од того рік пройшов, Як доню Войського кохав я — Гречешанку; Господь забрав її, а я от до останку Обручку дівчини коханої зберіг. І що ж? Не раз, не два женитися я міг, В Гречехи навіть є прегарна донька друга, — А вгледжу персника, за серце візьме туга, І, неодружений, старим живу вдівцем…» Та й змовк, розчуленим поникнувши лицем А далі знов: «Ну, як? Доведемо цю справу До краю?» Та на те Тадеуш каже жваво: «За все своє життя я не забуду цих Сердечних піклувань. Коли б я Зосю міг Звать нареченою, — який би був щасливий! Але признаюся — і простите мені ви — Тепер заручини ще не пора справлять… Причин багато є… Дозвольте не казать… Як Зося зважиться чекать мене терпливо, Як із походу я прийду сюди щасливо, Як, може, й слави там хоч трошки засягну І кращий, ніж тепер, додому поверну, — Тоді проситиму, упавши на коліна, Руки дівочої. Вона ж іще дитина… Я мав би білий світ дитині зав'язать? Без мене, може, їй лучиться покохать Когось достойного. Коли вже так судилось… Ні, каже щось мені, що недаремно стрілись  І поєднаємо ми з Зосею життя… Тепер же…» Молоді, шляхетні почуття Бриніли в кожному Тадеушевім слові — І сльози бризнули з очей йому перлові. Та Зося (близько був якраз її альков) Почула, як свою освідчує любов Тадеуш сміливо, — і серце затремтіло. Щоправда, дечого вона не розуміла: Як полюбив? Коли? Навіщо покида, Куди збирається? Була ще молода І вперше новину