Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

Що царський офіцер доконче і шахрай. Ви помиляєтесь, і кожен з вас нехай Затямить: є такий, котрого не купити. Він простий капітан, а на ім'я Нікіта Нікітич Риков. Був не раз він на коні І під конем. Служив і в мирі, і в війні І має хрестиків та нагород чимало, Оцей — за Ізмаїл, а цей мені прислали, Як під Очаковом ми слави зажили. За Цюріх от медаль, а цю за те дали…» «Ах, що по тому нам, шановний капітане, — Ксьондз Робак перебив, — чи то нам легше стане? Адже ти слово дав цю справу заладнать, — Тепер зрікаєшся?» — «Навіщо так казать? Я не зрікаюся в цім ділі помогти вам. Чи то б зробився я славетним чи щасливим Од згуби вашої? Та й те ще: вас, ляхів, За ваші звичаї я здавна полюбив, Бо бити й пити ви умієте, панове! Є приказка у нас (приходиться до мови), Що хто сіда на віз, під возом може буть; Сьогодні ти поб’єш, а прийде час — поб’ють Тебе… І мав би я за те на вас гнівитись, Що битву програно? Доводилося битись З французом, з турчином. Лихий траплявся час, Що били вороги не раз, не двічі нас: Під Австерліцом я утратив цілу роту, Під Цюріхом у нас розігнано піхоту, Та що! Костюшко ваш у мене вояків Порізав косами (сержантом я служив)… Віддав же й я йому, коли прийшла нагода!  Отчизна, знаю я… Отчизна. і свобода! Я знаю, я старий — і співчуваю вам. Про мене — Польща хай зостанеться ляхам, А москалям — Москва. Так цар не дозволя нам!» Суддя на те йому: «Відомо всім краянам, Що і хоробрий ти, і чесний чоловік. Між нами ти живеш давно, до нас привик — Не гнівайся ж за дар, візьми собі дукати: Таж не багатий ти…» «Ну, що там — небагатий! Тут мова не про те, і не до того тут! Ех, єгри! Всіх призвів до заколоту Плут, — І рота полягла, моя кохана рота! Ви гроші заберіть, панове, бо нащо то? У мене вистачить, старого, і без вас, Щоб випить пуншику, щоб мати повсякчас Папушу тютюну чи ще яку дрібницю. А з вами б не хотів, панове, я свариться, — Люблю сердечно вас, із вами п’ю і їм, То й буду свідчити за вас у ділі цім. Скажу, що в гості ми до панства завітали, Чарчину випили, гуляли, танцювали, Що Плут, сп’янившися, на горе та біду Огню скомандував… Там щось уже знайду Сказати… От, мовляв, і стратилася рота Знічев’я, хтозна-як… А ви сипнете злота, Кому там прийдеться: колеса підмастить, В дорогу їхавши, нам приказка велить. Та от ще (дідові я вже казав допіру, Що носить довгу він і претяжку рапіру): Плут — старший командир, а що справдешній плут, То може й лиха вам він наробити тут… Нехай уста йому заткне папір банковий! Ти, пане шляхтичу з рапірою, розмову Хотів з ним повести. До чого ж там дійшло?» Гервазій, гладячи поморщене чоло, Рукою лиш махнув: усе, мовляв, скінчилось. «Та ні-бо, чи як слід ви з ним договорились, — Знов Риков, — буде він мовчати? Слово дав?» Гервазій же на те сердито відказав, Таємний зміст якийсь вкладаючи у жести: «Ручуся — скарги він не може вже занести… Не може!.. Вже ні з ким не буде говорить!» Усім Гервазія далося зрозуміть, Всі змовкли. «Вовк носив — тепер понесли вовка, — Промовив капітан, — така у нас примовка…» І сумно голову старечу похилив. «Що ж, панство, бог таке нещасному судив, — Сопліца впав у річ, — хай бог його впокоїть…» А ксьондз, що вже не міг сидіть, не то що встоять, В подушках лежачи, промовив: «Гріх тяжкий, Коли незбройний ліг од збройної руки, Коли невільника людина вбила вільна. Ох, Ключнику! Господь великий і всесильний Велів не метатися і ворогам прощать. Лише одно цей гріх могло б із тебе знять: Як для загальної ти це вчинив користі, «Рго Ьопо рuЬІісо!..»[182] Гервазій урочисто, Немов для присяги, підвівсь — і як луна «Рго Ьопо рuЬІісо!» — промовив. Тим страшна