Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

Кропитель, бачивши, до чого йде двобій, Біжить — не добіжить! — і карабін тяжкий, Крутнувши, кидає противнику під ноги, — І чути смертний крик у криках перемоги! Метнулись москалі Кропителя ловить: Він, щоб товариша від смерті захистить, Незбройним у бою лишився. Два жовніри Заплутали у чуб руки йому чотири І потягли його, як моряки баркас Міцними линвами. З'явивсь тут саме в час Гервазій. «Ножику! — гукнув Хреститель, — друже!» І, зупинившися, рубає Ключник дужий Гігантським Ножиком жовнірів по руках. Кров бризнула навкруг. Біль і смертельний жах Погнав напасників… Одна рука лишилась У довгих кучерях, — і кров’ю зчервонилась. Так орлик, кинувшись на зайця у гаю, Поживу випустить не важиться свою: Одною лапою їй держиться за спину, А другу — кігтями вгородить в деревину; Звір скочить — і порве надвоє хижака, І в поле, з лапою у спині, утіка, А біля стовбура лишилась друга лапа, І тепла з неї кров дощем червоним капа.[179] Кропитель поглядом шукає: навкруги Сплелися у бою і друзі, й вороги, А він один стоїть, лишившися без зброї! З’єднався з Ключником, і грізною рукою Махає, стиснувши залізний свій кулак. Аж раптом з натовпу з’явився юний Сак, Своєму батькові приносячи потугу, — Кремінням гостреним цвяховану мачугу:[180] Так звано на Литві воєнну булаву За днів, як війнами прославлено Литву… Не кожен справився б з тією булавою!.. Кропитель, сміючись, могучою рукою Кропило люблене схопив, поцілував, В повітрі окрутнув і наступ розпочав. У пісні не сказать, не виспівать нікому Його всіх подвигів, — та й не повірять тому. Адже не вірили у Вільні тій жоні, Що, тихо молячись, стояла при вікні, Як наступ Дєєва чинився генерала І козаки ішли на місто, мов навала: Вона ж то й бачила, як певний міщанин Всіх ворогів погнав, хоч був лише один, І генерала вбив одважною рукою. Обличчя Рикову захмарилось журбою І розпачем: лежать побиті москалі, Один по другому простягтись на землі, — Убитих двадцять три, поранених багато… А дехто кинувся й до саду утікати Чи в дім, шукаючи опіки у жінок. Радіють шляхтичі! Беруться до пляшок, А дехто паювать воєнну взявся здобич… Один лиш бернардин стояв німотно обіч, Бо заборонено брать участь у бою Ксьондзам. Досвідченість, одначе, він свою  І мудрість виявив, подаючи поради… От до шляхетської гукає він громади, Щоб справу довела до жданого кінця — Пішла на Рикова. Тим часом посланця До нього засила і каже зброю скласти, Щоб не було стрільцям страшнішої напасті, Щоб не лягли усі!.. Та бравий капітан Охоти аж ніяк не мав оддаться в бран. «До зброї!» — крикнув він, і довгі карабіни Звелися, як один. «Ціляйся!» — знову лине Наказ — і порядом всі блиснули стволи. «Огню!» — і постріли громами загули, І лава москалів чудним здається плазом, Що лап десятками ворушить раз за разом, І все змішалося, втопаючи в диму. Щоправда (спирт міцний виною був тому), Багато хибили, — та впало два з Матвіїв З тяжкими ранами; один з Бартоломіїв Поліг, улучений зненацька у чоло… Рушниць на кожного у шляхти не було, І відстрілятися вони не мали сили… З шаблями кинутись молодші з них хотіли, — Та нерозважності перечили старі. Йде відступ. Дзенькіт куль по цілому дворі, По шибах домових… Підбіг Тадеуш звідти (З наказу Судії жіноцтво боронити Він мусив злякане у глибині кімнат, Хоча давно б уже і сам до бою рад). За ним, побачивши, що шляхта в лютім горі, Із карабелею вельможний Підкоморій (Бо Томаш дав-таки йому нарешті бронь). Він груди підставля одважно під огонь, З'єднавши вояків і ставши на чолі їх… Знов мати не одна заплаче по Матвіях, І Бритву ранено, і Вільбик неживий… Ксьондз Робак надійшов, за ним старий Матвій, Дають знак відступу. Жовніри з того знаку Радіють, — і велить в останню йти атаку Одважний капітан, командує: «В штики!» Шум, крики, брязк рушниць, камінний крок тяжкий