Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

І шляхта відступа, одстрілюючись. Риков Суддю віддатися, зложити бронь закликав, «А ні,- додав, — звелю тобі спалити дім!» «Пали! — Суддя на те. — Тебе спечу я в нім!» Стара Сопліцівко! Коли ще дім твій цілий І світять крізь гілля високі стіни білі, — Благословляючи, там згадують не раз Коновку: він його в той небезпечний час Од смерті врятував. Спочатку у тривозі, Коновка, хоч найшов свою рушницю в возі, У битві участі великої не брав: Не певний був себе, як потім сам казав, Бо вірної руки не мав він натщесерце. Та, спирту в присінку надибавши відерце, Хильнув без роздуму — і зразу мов ожив. Тоді з рушницею поліз до бур’янів, Сакові давши знак до нього приєднатись. Сак, хоч із Зосею не довелось побратись, Од вражих нападів їй боронив поріг: Хоча й погорд же ний, за неї вмерти міг. Тим часом єгері лютують і плюндрують, І домові пожар, і шляхті смерть готують! Коновка виміряв — і кулі, наче град, Сипнули на страшний мундирів синіх ряд. Ударив Сак тоді із другої рушниці, І загула земля, неначе в громовицю. Не знаючи, відкіль така напасть іде І заховалася ворожа сила де, Тут Риков-капітан жовнірів іззива І троєкутником шикує їх під тином. Учасно догадав, бо із загоном кінним Граф наближається: сторожа, що була Круг замка, злякано не знать куди втекла Під час баталії. Жокеям давши зброю, Не їде Граф — летить крилатою стрілою, З мечем, піднесеним зважливо у руці. Те Риков бачивши, здригнувся. «Молодці! — Віддав команду він. — Огню півбатальйоном!» Рушниці блиснули огнем своїм червоним, Три впало ранених, під Графом кінь упав, — Граф скочив… Ключника болючий жах пойняв: Жовніри міряють в горешківську дитину (Хоча й не по мечу — жіночого коліна)… Ксьондз Робак кинувся і Графа затулив… На нього стрілено… Він крикнув: «До тинів, Братове, сходьтеся! Не тратьте й кулі марно!» Тадеуш зрозумів команду цю прегарно: Він за криницею сховався. Відтіля Що тільки вистрелить — одразу поціля (Тверезий та й митець не будь-який стріляти!). Частіше падали старшини, не солдати: Було по одягу здалека видно їх… Сержанта ранено, один фельдфебель ліг, І другий падає… Розгнівавшися, Риков Майора п'яного до бачності закликав: «Коли триватиме, майоре, довше так — Усю старшину нам поб’є отой поляк!» Плут до Тадеуша здаля тоді промовив: «Не честь для рицаря вдаватися до сховів! Одверто битися — вояцький заповіт, А не ховатися, як боягуз, за пліт!» «Майоре! В рицарство у ваше б я повірив, — Почулась відповідь, — та нащо ж за жовнірів Ви заховалися? Щоб честі доказать, Готовий з вами я на поєдинок стать: Хай наша тільки кров окропить нашу зваду… Я й зброю вибрати вам дозволяю радо. А ні — то, як вовків у ямі, вас усіх Перестріляю я», — і стрілив. Знову ліг Сержант поранений, неначе зжатий колос. «Майоре! — капітан подав до Плута голос. — Виходьте! Мусите ж ганьбу свою ви змить, А шляхтича того вам конче треба вбить Якщо не кулею, то шпагою меткою: Скоріше ж виберіть чи ту, чи іншу зброю. Суворов наш старий дурною кулю звав, А титул молодця від нього штик дістав. До шпаги ж!» «Рикове! Ти майстер фехтувати! Піди і покарай того нахабу, брате!  то з поручиків которого пошлім: Мені, майорові, незручно биться з ним, Солдатів кинувши без вищого керунку». Одважний капітан спокійно, твердо й струнко Із лави вирізнивсь і хусткою махнув Своєю білою. А Граф на те гукнув: «Ви помилилися, мабуть, шановний пане! То річ майорова, — а я до капітана Хотів звернутися, що він на замок мій… («Наш!» — Возного здаля почувся крик тонкий.)… На замок налетів і тим порушив спокій. Його скараю я, як при Бірбанте-Рокка Скарав розбійників…» Спинився ревний бій, І шляхта, й єгері в цікавості німій Спіткання Рикова і Графа споглядають. Воєначальники уклонами вітають Один одного (честь і звичай так велить: Вклонитись ввічливо, щоб ввічливо убить). Уже