Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

в таку годину, — На самоті його Сопліца запитав, — Ти не відкривсь йому і правди не сказав?» «Ні,- каже бернардин, — не час іще казати. Та й чи була б йому утіха з того, брате, Якби в убивці він пізнав свого отця? Сам чашу я гірку всю вип’ю до кінця!» «Тепер подбаємо, — сказав Суддя, — про тебе: Десь ісховатися тобі, запевно, треба. Ти літній чоловік, і з молодими йти На еміграцію вже не здолаєш ти, — Та ще й роз’ятритись у тебе може рана…» «Ми поміркуємо. Тим часом по плебана Пошли, мій братику. З причастієм святим До нас, не гаючись, нехай прибуде в дім… Та ще до Ключника я пильну справу маю…» Гервазій увійшов і став понуро скраю, Суддя ж замислився у ксьондза в головах. Щось дивне блиснуло у ксьондзових очах, І Ключникові він заглянув пильно в очі. Хірург, що свій ланцет ввіткнути в рану хоче, Спочатку приторком досліджує її: Так Робак, подушки розкидавши свої, Тривожно приглядавсь до Ключника. Нарешті Промовив: «Ключнику! Мене не пізнаєш ти?» І, ніби все розбить ударом мав одним, Підвівся й голосом сказав йому гучним, Поблідши як мертвець: «Знай: Яцек я Сопліца». Це слово вдарило, як нагла блискавиця, Гервазія. Поблід, тяжку рапіру стис, І сивий ус йому, наїжившись, навис Над побілілими тремтячими устами. Так рись із темряви зеленими очами На здобич дивиться, згортається клубком, Уста облизує кривавим язиком, Щоб раптом кинутись і здобич ухопити. «Рубако! Подивись: лице моє відкрите, Та не в людських тепер — у божих я руках,  І вже чужий мені земної помсти жах. Во ім’я господа, що у вінку терновім Простив розбійника своїм великим словом, Мене ти вислухай… а там уже чини, Що знаєш…» І почав про випадок страшний Розповідати він: про Стольника старого Та про дочку його. Але не раз тривога Спиняла повісті нерівну течію. Все пам’ятаючи про Стольника сім’ю, Гервазій оповідь доповнював згадками — Що сталось, де й коли, як відбувалось саме, — Та мовчки. В подиві мовчав і Судія. «Ти знаєш, Ключнику, як на нещастя я Бував у Стольника за гостя дорогого; Ти знаєш: чи бенкет, чи так зберуться в нього, — Горешко келиха за мене підійма, За друга, що ніде милішого нема… А він же знав тоді… Тим часом поговір пішов на всі усюди, І говорили так мені розумні люди: «Єй, Яцьку, стережись, бо Стольників поріг Високий для твоїх, убогий хлопче, ніг! Не буть підчашичу за зятя у магната!» А я було сміюсь: що там аристократи І що там дочки їх! Бувало, в них і п’ю, Але посватаю лиш рівню я свою… Так говорилося, а думалось: закони Всім шляхтичам дають дорогу до корони! Із королівною узяв Тенчинський[183] шлюб… А я — ховатися? Боятись? Та чому б? Чи до Тенчинського рівнятися нам годі? Хіба ім’я Сопліц не славиться в народі? Як легко щастя нам в людини відібрать, Віддати важко як!.. Одно, одно сказать Було Горешкові — одно маленьке слово, І, може, з Свою у приязні й любові Жили б і досі ми… А може, й він при ній, При зяті вдячному… Я знаю — вчинок мій — Тавро з чола мого не змиється довіку… Не скаржусь, ні… Несу вину свою велику — Несу з покорою… Йому простив я зло, Що тінню чорною на всіх нас налягло… Він… ах, він добре знав, що діється зі мною… Чому ж, приймаючи мене в свої покої, Вином частуючи, ні разу не сказав, Що марну я собі надію в серце взяв? Я б, може, відсахнувсь… розсердився б, полаяв, А там би виїхав і, може б, занехаяв… Та ні: на хитрощі піднявся він нові: Немов не міститься йому і в голові, Щоб я насмілився дочку його посватать… До того ж, і мене не хтів Горешко втратить: Любили й слухали мене всі земляки, — Йому ж на сеймиках не раз було руки Потрібно вірної чи іншої підмоги… Немов не бачивши він наміру мойого,