Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

Коли, мов скований, я в розпачі застиг? Чому не вкоротив тоді ти днів моїх? Лишив — каратися…» І голос обірвався. А Ключник: «Добре я попасти намагався, Бо скільки ж вистріл твій приніс на землю зла! Але коли тепер заледве не лягла Од стрілу москалів горешківська дитина (Хоча й не по мечу — жіночого коліна) — Ти, ти її закрив і рану ти прийняв За нас обох… Так що ж, — як ти і справді став Слугою господа, я на чернечі шати Свойого Ножика не зважуся підняти!.. Прощай же! На землі вже не змагаться нам, Гріхи ж твої й мої розсудять, певне, там!» Тут Яцек, криючи свою болючу муку, Простяг до Ключника бліду, тремтячу руку. «Не можу, — прошептав Гервазій, — бо на ній Тяжкою плямою гріх необмитий твій. Коли б ще ти її, нещасний, закривавив Рго Ьопо рuЬІісо! Ні! Помстою знеславив». Тяжкою блідістю покрилися уста У Яцька. Він Суддю стривожено пита, Чи скоро привезуть плебана. «Цеї ночі Умру я, Ключнику, — він ледве чуть шепоче, — Зостанься… не відходь… дослухай до кінця…» Суддя аж кинувся: «Мій брате! Рана ця Маленька… Смерті ж бо ця рана не віщує… В аптеці в мене є… По лікаря пошлю я… Пошлю по лікаря… Це все мине… пройде…» А ксьондз, лице своє підводячи бліде: «Ні, любий брате, ні! Тут рана ще з-під Єни… Тепер одкрилася… Це, брате мій, гангрена, — На ранах знаюся. Поглянь-но: чорна кров… — І до Гервазія він повернувся знов. — Я тяжко винен. Так. Але дарма громада На мене кинула ганебне слово — зрада! Ох, гордість вражена могла звести з ума! Наймення зрадника, отруйне, мов чума, Вогнем пекло мене, було за мною всюди… Скрізь одверталися й пани, і прості люди, Мене побачивши… Несміливий тікав, Сміявсь у вічі той, хто більшу мужність мав… «Ти зрадник! Зрадник ти!» — гонилося за мною І відбивалося в ушах моїх луною… Ніде, ніде не міг спокою я знайти! Від болю власного людині не втекти! Та зрадником не був для рідного я краю… Стривай, Гервазію! Я добре пам’ятаю, Що влада царська нас в прибічники тягла, Що нам землі вона найкращої дала, В добрі горешківськім. Я знаю, що Сопліцам Багатство принесла б велике Тарговиця, Коли б сумління я у серці заглушив… Ні! Зрікся я всього! На чужині волів Страждати, мучитись, шукаючи покути… Господь таки мені поміг в пригоді бути Сім’ї Горешковій: як Єву в заслання Сибірське послано з її нелюбим мужем, Вона була дитям заляканим, недужим — І вмерла, бідна, там, серед чужих снігів, Байдужий хтось її байдуже схоронив, Але ж лишилася її маленька Зося… О, як же б їй страждать на світі довелося, Коли б сирітку я пригріти не сказав! Пригрілась, виросла… А я пиху скарав Неситу та гірку: каптур надів чернечий, Назвався Робаком… Ім’я було до речі, Бо ніби той робак у поросі земнім, Я жив, ховаючись… У бої не однім Ніс для вітчизни я життя своє… Та годі Про те розказувать: не слави у народі, — Народу щастя я хотів усе життя! І мило у сумну годину каяття — Не вчинки голосні пригадувати, брате, А ті, що від усіх доводилось ховати, Щоб краю рідному потайно помогти… Розносив вісті я, передавав листи, Накази бойові та войовничі плани. Не раз, не два за те приймав я люті рани, Зазнав шпіцрутенів[184] від царських вояків І землю тачкою у Пруссії возив — Був навіть на шляху страшному до Сибіру!.. Нарешті, давній гріх покутуючи щиро, На ложі чесному, у батьківськім дому Вмираю… Може, гріх є певний у тому, Що я дочасно тут піднять хотів повстання. Та думка, що народ до волі, до єднання Сопліци виведуть, — хіба ж такий це гріх? Так… Помста, Ключнику, прийшла із рук твоїх: То ж ти мечем розтяв, що я скував так хитро,  Як попіл, розметав думки мої по вітру! Ти вбив дитя моє у батька на очах, — І я простив тобі… «Господь на небесах Усіх судитиме, —