Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

дивляться: в саду, Де цвітом маківки розсипались багряним, Хороша дівчина із молодим уланом. Він — ніби соняшник блискучий, а вона В зеленім одязц як рута запашна, І погляди її — немов фіалка в лісі. Щоб їм не заважать, умисне розійшлися Панни поміж дерев, шукаючи квіток. Все теє бачивши, всміхається дідок Один до одного. «Так, Протазеньку, так-то!» «Так, Гервазеньку мій! Зійшли нінащо акти Судові: злагода настала по війні. Вся справа дивною здається і мені, Та маю приклади… — Тут видобув тавлинку — Обидва нюхають.-…Адже колись за жінку З сім’ї ворожої Мацкевич доню взяв І тим процесові належний край поклав. Квілецькі з Турнами багато літ судились, Аж поки діти їх вкінці не поженились. Пац із Путраментом, з Борзобагатим Зан… Та скільки тих сварок було серед краян, — Аж от дочка зросла, небога чи сестра там, І ворог ворога зве родичем і братом! А як подумати — із Польщею Литва Не рік змагалася, Гервазію, не два, До дня, як руки їм Ядвіга[198] поєднала. З усіх тих прикладів, як возний трибунала, Роблю я висновок: коли на виданні В родині дівчина, процеси не страшні. А як в одній сім'ї або поміж ксьондзами Змагання виникне, — протягнеться роками, А то й століттями: тут шлюбові не буть! Ляхи з русинами чому так зле живуть? Бо предки, Лех і Рус, доводились братами; А Римші довго як судилися з отцями Домініканами?[199] Чого там не було!.. Нарешті до кінця змагання їх дійшло, І гору взяв таки домініканин Димша… То й вийшло, що пан бог сильніший, ніж пан Римша. Скажу до прикладу, що краще попивать Медок у злагоді, як Ножиком рубать». І меду вихилив він за здоров'я друга Півгарця. «Таки-так! Було, за серце туга Бере, голубчику, — Гервазій підхопив, — Коли подумаєш, що скільки ж то братів Лягло у боротьбі Корони із Литвою! Це так, як часом муж посвариться з жоною: Бог зводить — сварить чорт, бог каже — помирись, А чорт — побий… Тепер, Протазію, дивись: Ізнов заглянули у рідні пущі наші Військами дружніми брати-короніаші.[200] Шкода, що Стольника між нами вже нема, А як би тішився! Ех, Яцьку!.. Та дарма, Дарма пригадувать: як славні дні вернулись, То все загладилось, минулося, забулось!» «А дивно — я кажу про Зосю, що її Тадеуш, з дозволу ласкавого Судді За себе сватає…» — заговорив Протазій, Та швидко перебив слова його Гервазій: «Про панну Софію, не Зосю. Не мала Вона вже дівчинка. Хоч без сім’ї зросла, Та внучка Стольника, горешківської крові!» «Про панну Софію, як треба так до мови. Отож історію про неї розкажу… Рік тому, як тепер, на призьбі я сиджу, А челядь бавиться. Враз бачимо — з-під даху Два впало горобці, немов грудки з розмаху, Та й покотилися, розтріпані та злі, Аж пір’я сиплеться навколо по землі. Один старіший був, від того і чорніший, А другий молодий, бо барвами світліший, Ну, слуги жартома: Сопліца — молодий, А то Горешко, мов… Та, дивлячись на бій, Ще й підбадьорюють: «Ану, візьмись, Сопліцо! А всип магнатові!.. — сміються. — А куди це, Горешку? Утікать? Ану, Сопліцо, втни, Дай боягузові!..» І так уже вони Роз’єрепенились, що й розігнати годі!.. Та Зося, що при цій лучилася пригоді, Своєю ручкою накрила розбишак. Баби ж одна одній: ну, це вже певний знак, Що Зося дві сім’ї з’єднає і помирить… І як же розуму нам бабському не вірить? Щоправда, думали тоді про Графа ми, Не про Тадеуша…» «Бувають між людьми, — Гервазій підхопив, — великі таємниці. Ти знаєш, як колись усі мені Сопліци У серце в’їлися! Тадеуша, проте, Любив я ще малим. Воно собі росте, А я милуюся було з його одваги: Чи хлопців битися збираються ватаги, Він верховодою та й сипле їм усім, Чи вирвать омелу на дереві стрімкім, Чи видерти кубло вороняче високо На сосні,- все утне, до всього має око І хист. А я йому охоти піддаю І в серці глибоко думки свої таю: