Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

 У давнє дерево‹поросле мохом сивим, — І стогне дерево, таємним повне гнівом. Де битва? Квапляться завзяті юнаки, Шаблі готуючи, мушкети, тесаки… За ними, ревними умившися сльозами: «З Наполеоном бог- Наполеон із нами», — Шепочуть сестри їх, брати і матері. О весно! Хто тебе зустрів об тій порі, У краї нашому, — довіку не забуде! Якою радістю тоді раділи люди, Якими хвилями пишалися лани У вікопомний рік врожаю і війни! О дивне марево! Народжений в неволі,  В неволі виріс я, — і другої ніколи Такої пишної не зустрічав весни!.. Якраз сопліцівські прорізавши лани, Стелився давній шлях з-за Німану ясного. Усюди несучи тріумфи й перемогу, Король Вестфалії ішов ним, Єронім.[187] Князь Юзеф,[188] що ділив воєнну славу з ним, Литву єднаючи звитяжно до Корони, До краю рідного вів рідні легіони. Три дні для спочиву король дає військам, Хоч ті й шепочуться: «Не спочивати б нам, Зібрати сили всі і ворога розбити!» Та слово сказано — і мусять відпочити, Розташувавшися по селах та містах. Тож і сопліцівський прийняв під себе дах Привідців славлених: прибув сюди Грабовський, Домбровський-генерал, Князевич, Малаховський, Гедройц…[189] Увечері натомлені прийшли І спати, хто де міг, у домі полягли Та в замку давньому, розставивши сторожу. Упала темна ніч, і чорну огорожу Вогні освітлюють обозні. Тишина Навколо. Часом крик її перетина — Пароль умовлений чи поклик вартового. Заснули гості, спить господар, лиш одного Старого Войського дрімота не змогла, Бо таємничі він розпочина діла, Щоб ними дім Сопліц на вічні вславить віки. Узавтра буде день урочий і великий — Трьох пар заручини і учта для вождів. Отож закликано сусідніх кухарів Обід нечуваний на завтра зготувати. Чотири прибуло, аж надбігає й п'ятий, А за отамана сам Войський серед них. У білім фартусі, сам білий, наче сніг, Рукава закачав, на носа окуляри Надів, хлопушкою помахує в руці, Щоб мухи одганять на м’ясі чи муці, Рукою ж другою від дістає з полиці Ту книгу, де усі кухарські таємниці Докладно списано. Колись по книзі цій,[190] Що назву Кухаря Довершеного[191]їй Дотепно надано, — вечерю зготували, Що папа сам Урбан і всі з ним кардинали Для Осолінського[192] добрати не могли За ласощі тонкі належної хвали. Пізніше, короля приймавши Станіслава, Коханку Радзівілл[193] зажив гучної слави. За цею книгою наготувавши страв. Тож Войський, що лише у книзі прочитав, Накаже кухарям, і кухарі моторні Умить виконують. Як бісенята чорні, Плигають кухтики в шаленій метушні, Запаси зносячи… Там пряжать на вогні Шинки кабанячі, кавалки оленини, А там по вітру пух розноситься пташиний Густою хмарою: щипають глухарів, Курей… Але, на жаль, Добжинський Сак призвів Курник сопліцівський до бідності на кури: І досі мало їх од часу, як похмурий їх месник вирізав… Але чого зате не смажить полум'я багряно-золоте, З наказу Войського олією полите (Йому хотілося якшвидше розпалити): Сказав би — тут Литва з дарами усіма, Що тільки молока пташиного нема! Вже день пречистої займався весняної.[194] Проміння блиснуло рожевою стрілою І перекреслило нічну похмуру тінь… Як море, світиться, синіє височінь, І зорі, гаснучи, блищать, немов перлини, Крізь воду. В самоті прозора хмарка плине, Мов ангел, що несе у селища святі Молитви стомлених, в нехитрій простоті, У передранішній, у благовісній тиші, — І крила розпустив, за білий сніг біліші. Останні жемчуги погасли в глибині, І сходу пишного розсипались огні, Блакить рум’янячи, немов дівочі щоки. Між ними — сонячне висвічується око, Пливе по обрію могутнє, осяйне І в барвах міниться: то, як сапфір, ясне, Червоне, як рубін, немов топаз, жовтаве. Аж — ніби діамант у золотій оправі — Над землю виплило і звеселило даль, Переливаючись промінням, мов кришталь. Багато збіглося народу до каплиці На диво дивнеє: адже сюди молиться Прийдуть увінчані, оспівані вожді,