Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

Що зброї вірної не клали і тоді, Коли тяжка журба на всю лягла країну! Ще не один отець замріяному сину Оповідатиме про славні їх діла, А слава, що навкруг імен їх наросла, До подвигів нових скликатиме героїв! Вояцтво сходиться. Ніхто б не заспокоїв Селян, охоплених величним почуттям, Що, радісний привіт приносячи гостям, Зачудувалися незмушено та щиро Тому, що на бійцях невидані мундири, Що зброя їх горить на сонці золота, А не цураються серця їх і уста Народу рідного та неньчиної мови. Відправа почалась. Неначе лан шовковий, Біляві голови хвилюються кругом. Дівоча серед них, прикрашена вінком Чи яснобарвними квітками перевита — Волошка в літній день серед густого жита… От — ніби вітерець по колосках пройшов — Усі вклоняються під звуки молитов Та срібного дзвінка ясне переливання. В дар божій матері зілля та квіти ранні Сніпками зв'язано і звито у вінки — І ніжний запах їх, як фіміам легкий, Струмує хвилями в небесні високості. По службі погляди усі звернули гості На Підкоморія (він за маршалка став Конфедератського, як оборонець прав, Що принесли в Литву повстанські легіони). У щирім золоті жупан єдвабний тоне, Блищить, немов зоря, на кунтуші алмаз, Жаріє барвами коштовний литий пас, І шабля світиться при боці старожитня; Чаплиних білих пер пучок на шапці квітне, — За кожне не один заплачено дукат (Так одягаються лиш для великих свят!). «Брати! — промовив він. — Ви чули і читали, Що любу волю нам дають універсали, До сейму вального[195] звелівши обирать Достойних, що ніхто не зможе закувать Народу польського; що меч Наполеона Литву приєднує до братньої Корони… Та мову не про те я з вами поведу. Усі ви знаєте, яку страшну біду Сопліца Яцек тут за молодості скоїв; Тепер господь його навіки упокоїв, І маю дещо вам про нього розказать, Неслави давньої змиваючи печать. Коли гріхи його ми знаємо, братове, — Згадаймо й подвиги великої любові! Не вмер у Римі він — прийняв чернечий стан, Назвався Робаком, і скільки мук та ран Зазнав, слугуючи вітчизні без заплати! Під Гогенлінденом,[196] як військо відступати Уже намислило, — у бойовім огні Листи Князевича проніс він потайні, Що допомогу той пришле належну вранці; Коли в Іспанії ворожі взято шанці, При Козетульському прийняв він рани дві… На небезпечності не важив бойові, А слави не шукав, лише добра народу. Ходив по всіх краях, віщаючи свободу, Людей гуртуючи, підносячи серця. Нарешті скорбного діждався він кінця Тут, у Сопліцівці, готуючи повстання. Про подвиги його, про чесне слугування Дійшли до кесаря великого чутки, І він, щоб за взірець нам приклад був такий, Хреста почесного свойого легіона Послать йому звелів. Цей дар Наполеона Прийшов запізнено. Оповіщаю всіх Своєю властю я, що змито давній гріх В роду сопліцівськім. А хто на те не зважить, То нам артикули в статуті ясно скажуть, Якою карою непослух покарать: Ніхто не сміє-бо неславою вкривать Ім'я, що славою навіки оповите. Про все те Возний вам повинен ознаймити, А що порівняно і шляхту, і селян, Хай кожний добре цей запам'ятає стан! Що ж до великої від кесаря відзнаки, То з нашим вироком погодиться усякий: Як за життя його вона не прибула, — Нехай нагадує святі його діла о смерті, сяючи зорею патріотам. Її ми зложимо, як чесній діві вотум,[197] В каплиці. Перед тим лежить нехай три дні У Яцька чесного на рицарській труні…» Та й видобув хреста і показав народу, — А сонце, повагом спливаючи зо сходу, Промінням радісним освітлило хреста, Де грала зіркою корона золота, Останній честі знак, пошани знак останній. Тим часом, на обід запрошуючи ранній, Суддя вклоняється усім, що прибули: Селян і шляхтичів однаково столи У гостелюбному його чекають домі. Там наші два діди спіткалися знайомі, Щоб побалакати на призьбі, при меду. Сидять, кружають мед — і