Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

Сопліца, а проте вдалося на останнє! Чи знав я, що візьме мою вельможну пані До шлюбу чесного те саме хлопченя? Чи знав, що доживу я до такого дня, Коли з покірністю служитиму Сопліці?» Та й змовкли. Пінний мед жовтіє, як живиця, В високих кухликах. «Так, Протазеньку, так…» «Так, так, Гервазію…» І випили на знак Любові й приязні. Рукав зненацька білий З'явився у вікні. Старі якраз сиділи Перед пекарнею; їм Войський подає Бісквітів і слівце доточує своє: «Візьміть бісквітиків та закусіть, братове, А я до вашої цікавої розмови Одну історію бажаю ще додать. Колись із Рейтаном приїхав полювать До Налібоччини Денасов, князь німецький, Обидва зважились на вчинок молодецький. Та смертю певною б один із них поліг, Коли б я вчасно їм у горі не поміг. У Налібоцьку ми заїхали діброву…» Та кухар перебив йому докладну мову, Про щось питаючи. Пан Войський одійшов, А друзі дивляться, всміхаючися, знов На любу дівчину та гожого улана. Рукою лівою (була на правій рана) Долоню ніжну він у дівчини стиска І каже: «Серденько! Тепер якраз така Хвилина, щоб тебе об дечім розпитати: Не хочу персника з тобою я міняти, Поки не знатиму, чи справді щиро ти Зо мною під вінець наважилась іти. Чи ти не з примусу це робиш, не з намови? Я примусового не хочу чути слова Із уст, що над усе на світі їх люблю, Тому, не боячись ні туги, ні жалю, Відрікся б щастя я ім’ям твойого щастя! Не треба слухати тут нічиєї власті, А серця, Зосенько. Удвох прожити вік — Не поле перейти. А те, що там торік Ти обіцяла — що ж… То, може, помилково… Готовий я тобі твоє вернути слово, Відкласти, почекать: на все ладен піти, Аби не скаржилась і не журилась ти… Мені наказано тут жити, поки рана Моя загоїться… Скажи ж мені, кохана, Скажи не криючись і сумніви розвій». Вона поглянула несміливо з-під вій І мовила: «Тоді… тоді я лиш хотіла Буть послухняною, бо старші говорили, Що маю панові я за дружину стать… — Та й зашарілася — і почала у п’ять: — Я завжди вечір той пригадую бурливий, Як татко ваш помер… Тоді ж ото мені ви Припали до душі: ви мали жаль до нас, І тиху я сльозу помітила в той час, Як ви прощалися… Побачила, як щиро Мене кохаєте, і ця щаслива віра Сил додала мені. Коли я по ночах За вас молилася, то все в моїх очах Обличчя, скроплене ласкавою сльозою, Стояло як живе. А як мене з собою Підкоморина жить до Вільна узяла, — Я, розважаючись, забути не могла Кімнати тихої, де вперше ми зустрілись Немов озимина, що снігом застелилась, Щоб знов зазеленіть під сонцем, навесні, Жили ті спогади, і вірилось мені, Що знову стрінемось — і знову в тій світлиці… Коли у Вільні я почну було журиться, — Усі: закохана! Ну що ж… Як справді час Любити, — то люблю, напевне, тільки вас…» Тадеуш радісно те вислухав признання, Де так по-простому відкрилося кохання —  І йдуть удвох вони в кімнату, де колись Його дитячі дні щасливо почались (Тепер для дам вона була затишним сховом). Там Реєнт, одягом пишаючись чудовим, Для нареченої своєї хусточки, Парфумів слоїки, помаду, порошки, Із ніг збиваючись, шукає без угаву. А молода на те всміхається лукаво І, знай, до дзеркала — звичайно, молода — Очима пильними уважно загляда. Тим часом рій дівчат, прислужниць покойових, В’ють ніжне плетиво із кучерів шовкових Та сукні білої вирівнюють краї. Зненацька Реєнта, що пильно за свої Узявсь повинності, покликано знадвору. Велика метушня зчинилась на ту пору, Бо зайця вбачено, що на грядках заліг (Мабуть, пожирувать він із лози прибіг Та між капустою і залишився спати). Асесор вискочив без шапки із кімнати І тягне Сокола свого на ремінці, А Реєнт, нагая тримаючи в руці, Провадить Куцого… Пан Войський їх поставив  (Бо