Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

такий Кров очищає нам і покріпляє сили. Знов інші борщ несуть, усім полякам милий, Що королівського ім’я йому дали. А далі — аж міцні ввігнулися столи — Потрав наставлено, що їх і не списати… Яких лише туди інгредієнцій[209] взято, Що за підлевами полито щедро їх! Тепер почуємо лиш од людей старих Про всі ті контузи, аркаси та блемаси,[210] Обідів предківських уславлені окраси! Були і кав’яри з Турецької землі, І по-литовському зготовані драглі, Лососі, осетри, п’яти гатунків щуки, І врешті — гордощі кухарської науки — Білуга, що її некраяну дали, Але при голові осібно запекли, З хвоста запряжили, зварили в середині… Струмує гострий дух пахучого коріння, І страви міняться, що їхні імена Лише сьогоднішній маршалок двору зна!.. Та хитромудрі ті підлеви і потрави Зникають, — а гостям нітрохи не цікаво, Як їх готується і як їх треба звать… Аби-но чим було наїдки запивать! Тим часом одмінив свої сервіз кольори, Розтали снігові гаї, замети, гори Із цукру чистого та спінених вершків: Весняний краєвид зацвів, зазеленів… Не зогляділися, аж ось картина нова: Буяє хвилями пшениця шафранова, Тремтять із ласощів пороблені гречки І кучерявляться рожаїсті садки, Гілля схиляючи від плоду золотого. Усі милуються з видовища такого, Але четверта враз одміна настає: Барвиста праосінь в тонкі гірлянди в'є Квітки прив'ялені та листя пурпурове. Од вітру зимного обсипались діброви, Дерева втратили красу своїх корон І оголилися: дотепно цинамон Було на стовбури та на гілля ужито.[211] Усе, що принесло благословенне літо, Бере на закуску по чарці кожен гість, Гілля обламує, листки осінні їсть, Бо все то ласощі, зготовані уміло. «Ну, ну, маршалку наш! Що за предивне діло» — Домбровський вимовив. — Чи не Пінетт[212] сам Прислав до помочі таємні сили вам? Чи, може, на Литві такі діла за звичай?» А Войський оді^азав: «Ніяк не таємнича Ця справа. Сили тут бісівської нема. Колись, як Польський край сіяв між усіма Своєю славою, потугою міцною, Ніхто б не здивував ні учтою такою, Ні цим от посудом. Ох, то було колись!.. Ті давні звичаї отак, як бач, звелись, Натомість нам нова прищеплюється мода: Буває, панові вина для гостя шкода, Наїдків жалує, над посудом дрижить… Вже не венгерське, ні,- дають шампанське пить, Шайтанське! Нас того чужинці научили… На що то зводиться шляхетство, боже милий! Та навіть — правду вам, не криючись, повім — Коли сервізом я наважився оцим Стола прикрасити, то навіть Підкоморій (Хай пан не сердиться!) почав мені докори, Що це все іграшки дитячі, що нудне Це все дорослому. І пан Суддя мене Збивав, доводячи, що ніби це начиння Застаросвітське… Що ж, переконався нині, Що я таки гостям потрапив догодить. Хто зна, чи вдруге нам приймати пощастить Таку компанію. А все, чим вас трактую, В цій книзі вичитав. Тепер її дарую Я генералові, що має справжній смак, На учтах знається, як давніх літ поляк. Тож, як настане день, що для ясного грона Гостей уславлених або й Наполеона Давати прийдеться парадний вам обід, — Загляньте в книгу цю… Ще мій небіжчик дід…» Зненацька вигуки почулися в околі — Все ближче: «Хай живе наш Півник на Костьолі!..»  І шляхтичів юрба, як буруни живі, У залу котиться. Перед веде Матвій. Суддя обняв його, з шанобою садовить Між генералами і так до нього мовить: «Сусіде, слухайте: недобрий той сусід, Хто запізнається до мене на обід!» Е, що там! їсти я наївся і в Добжині, А подивитися мене скортіло нині На нашу армію. Так що ж — ні се ні те… Ну, шляхта тягне в дім, ви місце даєте, — Спасибі…» І замовк, одсунувши талірку Та поглядаючи насуплено і гірко. «Оце б то й є отой костюшківський боєць, — Домбровський вигукнув, — той бравий молодець, Славетний Різочка! Поглянь, який бадьорий І жвавий!.. Скільки ж літ минуло!.. Я вже хворий,