Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

Що вперше коли хто стає в маєтку паном, Сам услуговувать повинен той селянам. А в залі (там іще не подано потрав) Гостей препишною красою здивував Сервіз,[204] що завширшки був як каретне коло, Роботи ж тоншої не видано ніколи. Яким же побитом зайшло на польський стіл Те чудо світове? Либонь, ще Радзівілл Князь Криштоф-Миколай,[205] магнат усюди знаний, Венецьким сніцарям докладні давши плани, У стилі польському сказав зробить сервіз… Хто, як, коли його в шляхетський дім привіз, Як у сопліцівськім він скарбі опинився, — Об тім довідатись ніхто не домудрився. Вершками збитими налитий до країв Та солодощами, сервіз як сніг білів, Очам являючи ясний пейзаж зимовий: Цукати наче бір здіймалися сосновий, А вколо сріблились заметені хатки, І — твір умілої, мистецької руки — Фігурки по краях з ламкої порцеляни. Здається кожному, коли на них погляне, Що то акторам хтось удати наказав Якусь комедію, — а тільки слів не дав. «Що мають значити?» — допитуються гості. А Войський: «Справи тут, панове, досить прості, Як розміркуємо і доберем ладу. Я, з ласки вашої, тут мову поведу Про те, як треба нам цю сцену розуміти. На сеймик з’їхалось і панство гордовите, І шляхта, що ото, зібравшися в гуртки, Промовців слухає. Той помахом руки, Той пальцем докази рисуючи завзято, Бажають якнайбільш прибічників зібрати. Та різно слухають промовців запальних: Не раз ховається під довгим вусом сміх… Одному, бачиться, сьогодні пощастило: Він тільки погляда упевнено та сміло, Немов зібрав уже в кишеню голоси… А в другому гуртку ловить за пояси Оратор змушений своїх компатріотів. Один з них виступить наважився напротив — Погляньте, руку як розгнівано підвів! Знов інший голову уперто похилив, Немов ударити готовий бик рогатий… А ті вже до шабель, лякливі — утікати!.. Оцей, як бачите, задумався, стоїть І, очі змруживши, узявся ворожить На пальцях: стукнуться — він дасть афірмативу, А як не стрінуться — складе він негативу.[206] Ліворуч — рефектар монастиря. Зійшлись Сюди на вибори (в монастирі колись Частенько сходились на збори та наради). Старіші на лавках, а молоді позаду Стають навшпинячки. Прийшла знаменна мить: Маршалок кульки ті розпочина лічить, — Що ними голоси належить подавати, — А возні, бачивши, которі кандидати Там переважили у рівній боротьбі, овуть на імена цікавій їх юрбі. Одному шляхтичу ніяк не догодити: Він очі витріщив і дивиться сердито, Немовби хату всю поглинув, якби міг. Ви догадалися, що він гукнув до всіх: «Не позволяю!..» — Крик, заблискали шаблями, — Напевне, дійдеться до сварки між панами! Аж пріор,[207] бачивши незгоду, надійшов, Несе дари, віщає про любов, Про згоду… Всі йому примушені скориться, Шаблі заховують, хоч і тремтять правиці!.. Не пам’ятаєте того ви, молоді, Як воля вольная пишалася тоді, Коли шаноба ще жила у нас до права І віра у серцях таїлась нелукава! Хоч і змагалися, проте держався лад!.. От за границею, ми чуємо, уряд Жандармів має скрізь, констабів,[208] поліцаїв… Мене спитались би, — по правді б я одкраяв: Де зброя лиш одна свободу стереже — Нема свободи там!» «Чи не пора б уже, Мій друже, — перебив вельможний Підкоморій, — Хоча й не чули ми давно таких історій, Проте нам дещицю і попоїсти дать?» А Войський: «Мало вже лишилось доказать, Тож хай дозволено мені скінчити буде. Маршалка нового несуть веселі люди — Отут, як бачите, — з тріумфом на руках. Один не тішиться! У стиснених устах Злоба сховалась: ах, даремні сподівання На титул: іншому дісталося обрання! А вдома жде його не діждеться жона… Ясновельможною хотіла буть вона, Та горе! Знов, як перш, вона лишень вельможна… З такого випадку печалилася б кожна!» Скінчив — і знак дає приносити обід. Лакеї парами, одна одній услід, Моторно увійшли, подаючи до столу Тарілки польського славетного росолу, Де Войський власною рукою золотий Та перлів декілька укинув: суп