Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

них, у рідній стороні Хороша дівчина у ріднім убранні! То ж їхня молодість, колишні сни і весни, Кохання, що пройшло і знову не воскресне, Світанку давнього проміння золоте! А Зося глянути не сміє на гостей, Полуменіючи, як маківка в городі, І тим ще краща їм… Догадуватись годі, Чи раду дівчині дотепну хтось подав, Чи, може, їй інстинкт жіночий підказав Не модне убрання вдягти, а народове, Що й Теліменині не помогли намови. Спіднички довгої обвився білий сніг Легкими хвилями кругом дівочих ніг, А сукня — рутою зел єною здається. І шлярки навкруги рожева смуга в’ється; Керсетка вишита оповиває стан І перса молоді взяла у ніжний бран; Де злото кучерів у кільця в’ється пишні, — Сережки: з камінців достойної вишні Колись їх поробив на спогад і на знак Синок Хрестителів, отой нещасний Сак, Що кури мстивою познищував рукою: То ж серце, вражене любовною стрілою, Сережки кожної оздобою було; Сорочки рукавець, як чайчине крило, У сяйві сонячнім прозорчасто біліє, І два разки горять круг молодої шиї Бурштину світлого, мов краплі медові; Нарешті, з-між квіток блищить на голові Кривий, сріблистий серп, за звичаєм селянок. Рум’яна, радісна, немов погожий ранок, Приймала похвали несміло від гостей Вродлива дівчина… Всміхнувшися на те, Портфеля добув а один із офіцерів І, покопавшися між в’язкою паперів, Узявся малювать прекрасну молоду. Судця, приглянутись не встигши до ладу, Одразу з тих прикмет пізнав свого сусіду, Давніше ворога, — хоча чимало сліду Лишило військове на Графові життя. «От, Графе, — мовив він, — діждались вороття Додому! Радісно та щиро вас вітаю І тішусь, що в боях, серед чужого краю, Проте, ви й олівців не кинули своїх…» Втім, двері рипнули, і появився в них Асесор, царського раніш слуга закону, Тепер же — відданий слуга Наполеона (Недавно, правда, він узявся до своїх Нових повинностей, — але надіти встиг Мундира синього, і шабля біля бока Турецька блискала, крива та неширока). З ним до багатого та пишного стола Дочка Гречешина, поважна Текля йшла, Асесорова б то щаслива наречена, Бо кокетерія й лукавство Телімени Роман нескінчений урвали, і тепер Асесор, зрікшися зітханнів та химер, З дочкою Войського наваживсь одружитись. Хоч молодістю їй уже й не похвалитись, Ба навіть дейкали, що їй під п’ятдесят, — Натомість не було, як рідко у дівчат, Ні вередливості, ні витівок лукавих, Та й добре зналася на господарських справах І посаг немалий для шлюбу зберегла. Ждуть пари третьої, що й досі не прийшла, Бо Реєнт персника згубив, як за хортами Помчав розпалений (тепер між бур’янами Його розшукував, бо то ж таки біда!) — І з туалетом ще не встигла молода, Хоча від досвітку в кімнаті метушиться, Хоч помагають їй досвідчені служниці.

КНИГА ДВАНАДЦЯТА

ЛЮБІМОСЯ!

Останній бенкет старопольський. Чудовий сервіз. Пояснення його фігур. Його зміни. Дарунок Домбровському. Ще про Ножика. Дарунок Князевичеві. Перший вчинок Тадеуша яко власника маєтку. Гервазієві уваги. Концерт над концертами. Полонез. Любімося! Враз двері навстіжень — і Войський на порозі Поважно зупинивсь у гордовитій позі, Як перед вірними підданцями король: Сьогодні взявся він виконувати роль Маршалка[203] бенкету. Йому коритись мають І, де покаже він, слухняно там сідають: Для того й паличка у Войського в руках… Він Підкоморію, як мужеві в літах І найповажнішій особі для повіту, Креселко показав, оксамитом оббите; Домбровський-генерал — од правої руки, Ліворуч — славлені в народі вояки: Князевич, Пац, Гедройц та інші генерали З Підкомориною. Ще далі посідали Мужчини з дамами напереміну. Всім Жезлом показує маршалок чарівним Місця призначені, додержуючи ладу. Сопліца привітав усю ясну громаду І вийшов: мусить він в подвір'ї частувать Селян, що при столі довжезному сидять, На учту скликані, як здавна повелося. Уже з Тадеушем їх там частує Зося І — заклопотані — їдять лиш при ході. Стара традиція жила іще тоді,