Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

ксьондз, певне, ліпше зна, Та й пані вже моя згодилася вельможна Дать волю хлопові: перечити не можна… Та діло як робить — робити до кінця, Щоб не лише в словах була свобода ця. Так пан Ігнацій Карп дав відпускну селянам, А царський уряд їх податком нечуванним Обклав за те. Підіть за звичаєм старим: Даєте вольнощі — дворянство дайте їм, Герби їм одпишіть — Півкозиця й Леліву, Тоді я рівними, без сорому і гніву, Признаю шляхтичів справдешніх гербових, — А сейм (я знаюся на всіх ділах таких) Розгляне справу цю розумно й нелукаво І шляхтичам новим надасть належне право. Що ж до зубожіння, то річ тут не така, Щоб праці чорної горешківська дочка Зазнати мусила: я маю в певнім схові Зі стольникових скринь окраси пречудові — Браслети, персники та посуд дорогий, Та зброї пишної багато. В час тяжкий Це все від ворогів ховав я в добрій скритці, А також і від вас — від вас, пани Сопліци! Чимало й талярів зберіг я у мішку, Що заробив собі на довгому віку Чи з ласки панської зібрав у пам’яткове. От, думалось, майно як повернемо знову, То й буде дещиця, щоб замок довести До стану ліпшого; тепер допомогти Хазяйству новому повинен я, мопанку, При пані житиму ласкавій до останку І колихатиму горешківське дитя, Хоча й не по мечу… Та, може, до пуття Я доведу його, як пощастить навчати Меча шляхетського в малій руці держати, Коли то буде син (відомо: в час війни Звичайно родяться не дочки, а сини)». Не встиг оці слова промовити Гервазій, Як вийшов повагом із-за дерев Протазій, Паперу несучи в руці великий лист. Один підофіцер, що мав до того хист, Поет і в час війни, залюблений в писання, Для Зосі уложив проречисте вітання В рядках римованих. Уже їх сотень три, Не віддихаючи, проголосив старий, Але як дочитав до місця отакого: «О ти, що для чуття вродилася палкого, Що муки радісні усім серцям несеш! Під відгуки гармат, у сполохах пожеж Ти тільки глянула на нас, синів Беллони,[216] І в щасті дивному вояка кожний тоне, Мечі ламаються і падають щити. Ти Марса гнівного прийшла перемогти, Віддаючи його у руки Гіменею. Незгоди гідру[217] ти, о чудотворна феє, Стрілою погляду палючого убий», — Усе це слухати набридло молодій І молодому теж. Вони хвалили чемно, Та Возний далі вже декламував даремно. Тим часом, скликавши до себе всіх селян, їм волю ознаймив даровану плебан І їх права нові докладно розтлумачив… Якраз тоді народ Тадеуша побачив, — Вітати кинулись, вклонятися до ніг… Тадеуш їм на те: «Я земляків моїх Братами вільними і рівними вітаю!» «Всьому народові здоров’я я бажаю», — Домбровський голосом могутнім підхопив, І гості: «Славимо своїх проводирів! Нехай живуть війська! Нехай живуть селяни! Нехай пани живуть! Нехай живуть всі стани!» Аж покотилася у дальню даль луна. Одного Бухмана ця радість голосна Ніяк не тішила: він мав окрему гадку, Волів комісію обрати для порядку, Котра б розглянула… Та не такий був час, — Якраз під липами грубий озвався бас І скрипка бренькнула. Усе було готове До танцю. «Полонез!» — в одно гукнули слово, А хоч приїхали музики військові, Суддя сказав проте: «Традиції живі У роді нашому, що при сільській музиці Ми на заручинах повинні веселиться. Он бачите — скрипаль стискає вже смика, І ходить ходором у того он рука, Що кланяється нам, тримаючи козицю. Нам відсилати їх, панове, не годиться, — Ще, чого доброго, заплакали б старі… Та й нашій молоді при їхній простій грі У танці простому скакати веселіше. Капели вашої послухаєм пізніше, Щоб і вибагливий задовольнити смак…» І, теє мовивши, подав до танцю знак. По лікті рукава дбайливо закотивши І грало до плеча убоге приложивши, Смичка, мов коника, скрипаль пустив гулять, А двоє узялись козицю надимать, Подібні до дітей крилатого Борея.[218] Здавалося: от-от