Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

полинуть над землею, Руками-крилами піднесені в блакить. Бракує лиш цимбал. Хоч не один стоїть Поміж присутніми, що вміє на цимбали, Та перед Янкелем нізащо б не заграли. (Рік тому безвісти він зник у краї цім, Тепер з'явився знов при штабі військовім). Всі знають, як старий чудово вміє грати, Тому й не важаться ті палички узяти, Що ними цимбаліст у струни дзвінко б’є. Той просить, той йому цимбали подає, — А він зрікається: одвик, мовляв, куди там, І як таким панам заграти знаменитим! Аж Зося підбіга — і з білої руки Передає йому, склонившись, палички, І обніма його, і леститься, і просить. «Ну, — каже, — Янкелю! Хіба ж тобі не досить, Що стільки душ тебе припрошує заграть? Та й слова давнього не треба забувать, Що на заручинах у мене… Пам’ятаєш?… Ну, правда ж, Янкелю, сьогодні ти заграєш?» Старий любив її сердечно з давніх літ, Тож бородою він кивнув у відповіт, Що вже зрікатися не має більше сили… Тут крісло майстрові старому підкотила Юрба захоплена, цимбали принесла, Не навтішається!.. А він із-під чола Очима гордими сіяє над юрбою. Так сивий ветеран, коли його до бою І знов покликано, бере меча до рук, Що зо стіни йому малий дає унук, І, повен радості, що сили ще не втратив, Сміється й тішиться. Замовк і грім віватів, І шум, і вигуки. Два учні молоді Перед музикою навколішки тоді Цимбали строїти взялися та ладнати. Він, очі змруживши, поважний, бородатий, Угору палички підніс, немов застиг, — І несподівано діткнувся струн дзвінких. Спочатку тактом він ударив тріумфальним, А далі мов дощем розсипався навальним, Грізною бурею заграв, зарокотав… Аж раптом палички старий митець підняв, Бо не музика то, були то ще лиш проби. Гра знову. Тихий дзвін, мов дальній звук жалоби, Як муха по струні легеньким б’є крильцем, — І з гордим, осяйним піднесеним лицем, Натхненням сповнений, обіруч він ударив… І чують слухачі, як сила дивних чарів З цимбал увесь оркестр військовий виклика. У бубни мідні тнуть, засурмили війська, — І мая Третього[219] б’є полонез гарячий В повітря стишене. Молодших нетерпляче У танець кинутись музика порива, А в старших пам’яті далеке ожива; Той час, коли сенат ознаймував народу У згоді з королем даровану свободу, Коли, трактуючи свойого короля, Гукали: «Польська хай повік цвіте земля,  Нехай живе король, нехай живуть всі стани!» І в танці хвилями кипіли громадяни. Дедалі радісніш напружується звук, — І нагло, ніби свист розлючених гадюк, Чи по тонкому склі заліза скрип разючий, Акорд прорізався фальшивий, нестерпучий. Усі здивовані — чи не змилив артист? А він повторює той самий злісний свист, Він зрадницьку струну умисне знов торкає. Що має значити? Аж раптом: «Знаю, знаю! — Гервазій вигукнув і затулив лице. — Я пізнаю цей звук! Облуда, зрада це, Це Тарговиця, так!» І тут, немов зумисно, Із брязком лопнула струна та лиховісна. А майстер знову ритм і тони відміня: Стогнання, вигуки, атака, штурм, борня, І зойки матерів, і ревний плач дитячий… Усяке, слухавши, само потиху плаче. Так майстер, граючи, віддати догадав Ті вікопомні дні, коли пожар палав, Коли лилася кров на давніх мурах Праги І в морі розпачу потонув крик одваги. Всі раді, що митець музику горя й сліз Нарешті заглушив, мов до землі притис, На струни кладучи міцні свої долоні. Хвилина — і в новім іде музика тоні Легеньким бренькотом, неначе кілька мух В повітрі підняли танечний, ніжний рух, На волю вирвавшись із сітки-павутини. Росте гармонія, зміцняється і плине, — І раптом піснею прорвалася вона Про вояка того, що дальня чужина Його з могилою у полі обвінчала, Що мурава його китайкою вкривала, Що коник копитом для нього землю рив… Жовніри слухають сумний знайомий спів І згадують часи великої тривоги, Як довелося їм іти в чужі дороги, Снігами, пісками гарячими блукать, На вітрі, холоді днювать і ночувать, В недружньому краю хворіть, голодувати…