Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

Там пісні рідної їх тішив звук крилатий, Серцям зневіреним про віру кажучи. Музика, ще жалю та сліз додаючи, Тугими струнами нараз перебігає І тони стишує. У небеса безкраї Натхненно дивлячись, знов ніби він застиг, — І несподівано по струнах голосних Обіруч б’є митець, і звуки тріумфальні Дзвенять, як бойові, звитяжні труби дальні, Усім визвольницький віщаючи похід: «Хай Польський край живе і квітне много літ! Домбровський, батьку наш, вертайся до Вітчизни!» — То марш Домбровського розкочується грізний, Що легіони нам у славі принесли… Усі підхоплюють, співа старий, малий, І сотні голосів лунають, наче дзвони… Музика зупинивсь, останні відгомони Уважно слухає, немовби сам собі Дивує. Поглядом блискучим по юрбі Перебігає він. Упав шличок на плечі, А щоки аж горять, неначе молодечі, І срібним віялом сіяє борода. «О батьку! Наш народ месії дожида, Як ми тебе в Литві невільній дожидали, — Він до Домбровського промовив генерала. — Ти волю нам вернув, ти нам вернув життя».  І Янкель з радості заплакав, як дитя. Любив отчизну він, ділив із нею й муку, І щастя. Генерал подав старому руку, Той шапку лисячу з низьким уклоном зняв, І руку воїна старий поцілував. До полонеза час. Пан Підкоморій звівся, Одкинув кунтуша вильоти, уклонився, І вуса покрутив, і Зосі руку дав, І, усміхаючись, до танцю попрохав. По знаку заграно, — і він панує в танці. Червоні світяться по мураві сап'янці, Б’є з карабелі блиск, і пояс мов горить. Іде він повагом, неначе мимохіть, Та в русі кожному дається прочитати Ті мислі й почуття, що хоче він сховати. Лукаво голову до панни похилив, — Вона соромиться, не слухаючи слів, Конфедератку зняв і уклонився хвацько, Вона ж ні пари з уст — і глянула зненацька. Її очей ясних несмілива блакить Одповіла йому, і він сміється вмить. Тут прискорив ходу, і дивиться з пихою, І грає шапкою оздобно-дорогою; То набік ізсува, то чаплиним пером Вона виблискує, сіяє над чолом. За ним — заздрісники підступними слідами…  Не знати б їх волів, схиляється до дами — Умкнув би від юрби! Він руку підійма І шлях усім дає, король над усіма, А то звертає вбік, щоб танець одмінити, Піти новим шляхом і всю громаду збити. Але юрба його тримає, ніби чар, Обручкою шовків і шепотінням пар. Він гнівно дивиться, як заздрість метушиться, І шаблею дзвенить міцна його правиця. Поглянув навкруги з погордою в очах, — І всі спиняються, і всі змінили шлях, І далі в’ються геть, і знову приступають До пари першої… А вколо них гукають: «Дивіться, молоді! В останній, може, раз Такий митець веде у полонезі вас!» І пари йшли підряд, хвилюючися, лугом, І то стискалися барвистим, пишним кругом, То розтягалися, як велетенський змій. В промінні сонячнім одмінно кожен стрій, Немов барвистою лускою, одливає, І кожна дівчина стрічками пишно має. І кожен шаблею поблискує вояк… Один лише смутний — капрал Добжинський Сак: Музик не слухає, до танцю не береться. Тяжкою тугою у нього серце б’ється, Коли про Зосю він згадає молоду… Як він стрічав її у темному саду, Зробивши засідку в кінці глухої стежки, Які чудесні їй вирізував сережки! Невдячна!.. Скільки раз, неначе журавель, Він шию витягав з високих конопель, Щоб лиш побачити здалека, на городі, Кохану дівчину!.. Од батька, ніби злодій, Тікав, ховаючись, та й битий був не раз!..  Невдячна… Мовчазний від горя та образ, Насунув шапку він собі на самі вуха І, безтурботного на зло удавши зуха, Мазура нового з презирством засвистав І до обозу знов свойого почвалав, Де у дружбарта грать і пити непомірно Узявся. Так любив Добжинський Зосю вірно. А Зося у танку, неначе пух легкий, Кружляє радісно, — і хоч віддалеки, Усю в зеленому, поміж зеленим листям, І трудно розрізнить її в ряду паристім, Та кожен голову в те місце поверта, Де люба дівчина, як ангел, проліта,