Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

Що хори світлих зір у небесах провадить. Всіх юнаків серця вона до себе надить, Та й старших вродою до танцю заклика. Уже Домбровського вела її рука По Підкоморії,- і знов, і знов одбили… Аж от Тадеуша зустрівся погляд милий, І з ним докінчує, щаслива, полонез. А вечір погасав. У глибині небес В рожевих одсвітах легкі застигли хмари: Здавалось — то овець розсипались отари Чи впав табун чирят на озеро ясне. Одна на заході і в злото осяйне Пофарбувалася, і в барви пурпурові, І зверху береги розширила перлові, Немов заслоною укривши далечінь. Вже сонце запливло у мовчазну глибінь, Вже прохолодою повіяло нічною, А шляхта співами, та мовою гучною, Та кубків бренькотом начальників віта, Наполеонові на многі п’є літа, Високо келиха за Зосю підіймає І за Тадеуша, — за всіх, що в Польськім краї Любили й вірили, за мертвих і живих. І я серед гостей бенкетував отих, Вино та мед хилив, а що вони казали І що там бачив я, — уже ви прочитали.

ЕПІЛОГ

Одно все думать на паризькім бруку, Принісши з міста уші, повні стуку, Брехні й прокльонів, замірів безсилих, Сварок отруйних і жалів спізнілих! Біда нам, браття, що в тял?ку годину Несли ми голови в чужу країну! Скрізь почуття гнітило нас тривожне, І ворогом сусід здавався кожний, Аж от звели круг нас залізні грати І кажуть нам якшвидше дух віддати.[220] Коли ж дарма в цім світі нарікати, Коли щодня вражають нас новини, Мов дзвін із Польщі похоронний лине, І наша варта нам жадає скону, І вороги радіють з того дзвону, І навіть в небесах нема надії, — Не диво, що людина тут шаліє, І розум тратить, і в гіркім одчаї Плює на себе, інших пожирає! Хотів минуть я, птах малого льоту, Громів та злив неспокій і турботу, Години тільки й затишку шукати, Років дитинства, батьківської хати… Єдине щастя — в тиші присмерковій, Біля каміна, в приязній розмові Замкнути двері від Європи шуму І споминам свою віддати думу Про рідний край, про юні дні чудові. Але про кров, що так недавно лито, Про сльози ті, що ними Польщу вмито, Про славу ту, що ще гримить по світу, — Про них і здумать сил у нас немає. В житті народу час такий буває, Що, глянувши на біль його та муки, Заламує сама Відвага руки. Ми — покоління, від жалоби чорне, Такий нас морок непроглядний горне, Аж мислі піднестися не здолають До хмар, що й буревісників жахають. О мати Польще! Ще твоя могила Така недавня — говорить несила! Чия б душа запевнити насміла, Що знайде нині те сердечне слово, Щоб зворушити розпач мармуровий, Із серць камінне віко підійняти, І очі, повні слізьми, розв'язати, І остудити сльози ті горючі? Століття ждать нам в тузі нестерпучій![221] Колись — як помста здійме рик левиний, Заграють сурми, гасло бою зрине, Коли впаде у прах останній ворог, І поклик волі залуна в просторах, Коли орел наш льотом блискавиці Полине до Хороброго[222] границі, І тіл наїсться, і нап’ється крові, І, врешті, згорне крила пурпурові, — Тоді, увінчані дубовим листям, Спочинуть воїни в гаю тінистім, Шукаючи розваги в співі чистім. Позаздрить світ, чого вони сягнули, — Згадати любо буде про минуле. Вони заплачуть над батьків сльозами, І сльози ті лицю не зроблять плями. Тепер гостям, непрохано прибулим, У всім майбутнім і у всім минулім На світі є одна лише країна, Полякові утіха єсть єдина — Край літ дитячих! Він аж до сконання Святий, як перше молоде кохання, Над ним докорів хмара не чорніє, Його не тьмарять страчені надії, Його не мінять випадкові дії. Де рідко плакав, зроду не ридав я, —