Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

буде діла там, а сам собі нашкодиш. Так ні, не слухає: кохаю — та й кінець. Ну, я, щоб повести це діло навпростець, Пішов до Судії: віддай за сина Зосю. А він — бодай йому по правді так жилося! — Ще, каже, замала. Пождімо років три… Брехав, пресучий син! Вже, певне, там котрий З отих паничиків із ним ладнає діло. Ну, так освятить їх у шлюбний день Кропило!» «І бестія така від люду має честь! Панове! Таж таки у світі правда єсть! — Гервазій загукав. — Шануєте ледащо, Ім'я ж Горешкове пішло у вас нінащо, А вдячність — пропили? Бажали б воювать З царем Московщини, — а боїтеся стать Проти розбійника, негідника Сопліци — І, наче пастки миш, злякалися в'язниці? Братове! Я ж бо вас не кличу на розбій! Процеса виграно — і Граф у замок свій, У замок, що прийнять хазяїна готовий, Ввійде, щоб виконать законні постанови! Одного треба тут: оружної руки! Добжинські ж, як було, є випадок такий, У ділі правому не раз допомагали — То й шану на Литві і честь велику мали Давніше… Та пощо у давнині шукать? З десяток літ тому чи два, щоб не збрехать, — Згадайте — генерал московський Войнилович Та зрадник наш-таки, пан Вовк із Логомович, Попались нам до рук. Той балакучий Вовк На шибениці був тоді б навік замовк, Що кривдив мужиків, з чиновництвом водився, Та простий люд таки над ним змилосердився… (Колись од Ножика мого він не втече!) Подібних випадків було багато ще, І завжди з того зиск Добжинові й пошана. Тепера ходиться, щоб чесно стать за пана, Що має всі права. Горешків має кров. Нехай ніхто б із вас за нього не пішов, — Із Ножиком я сам піду за праве діло!» «Гем-трем… Гервазію! Забув ти про Кропило! Допоки голова у мене на в'язах, — Кропити буду я, ти — сікти… Шах і мах!» «А що намилите, — зумію я зголити Своєю Бритвою: тож і мене прийміте». «І я, — Коновка тут, — що там голосувать: Ми, що посаджено, умієм поливать!» Сколуба знов: «І я!» — і почали кричати Та проголошувать Гервазію вівати. Щоправда, декому — в сусідстві це бува — З Суддею діло мать прийшлося раз чи два Про спаш, про вируби чи польові границі, А інших заздрощі підбили на Сопліцу… Той шаблю вихопив, той підіймає кий, І галасує всяк одно: «Сопліцу бий!» У цьому лементі і запальному русі Матвій, що не хотів мішатись до дискусій, Устав, у боки взявсь і з притиском почав (Ще й головою в такт помалу закивав): «Дурні! Але ж дурні! То поки йшла тут рада Про Польщу, про війну, — у вас тяглася звада, До особистих же коли дійшлось образ, То й згода є, дурні, і єдність є у вас? Дурні! Геть відсіля! До дідька у болото! До тисячі чортів у пекло йди, свиното!!!» Всі зчудувалися, немов ударив грім, — Аж гордо на коні з'явився воронім Серед подвір'я Граф, у чорний плащ завитий. Був паполомою волоською[141] покритий Гарячий кінь його і копитом кресав. Широкий капелюш Граф високо підняв І блиснув шпагою коштовною своєю,  Що аж сахнулися налякані жокеї. «Граф! Слава Графові! З ним жить і умирать!» — І кинулися всі у вікна виглядать, У двері сунутись, та й вибігли юрбою, — А Кролик, вигнавши всіх інших, головою Кивнув презирливо і вигукнув: «Дурні!» Тим часом шляхтичі, веселі та гучні, До Графа товпляться, неначе птаство в гаї, — А голос Ключників їх крики заглушає. Гервазій давні тут пригадує часи: Велить од кунтушів подати пояси, І ними із льохів корчемних три барила Поквапно добува: в однім горілка біла, І пиво в другому, а в третім — мед старий. Враз бризнуло струмків і засіяло три: Один — як золото, як срібло другий лите, А третій — наче кров. Кричать несамовито Вояки, сотнею пристукнувши склянок: «Нехай живе наш Граф, наш славний ватажок!» Нарешті, всі гуртом: «А гей же на Сопліцу!» Шинкар наляканий сховався за пивницю Та