Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

й ну втікати! Геть одходить і Пруссак, Бо шляхту вмовити не міг він аніяк, — Та де там! Доганять метнулася громада, Гукаючи: «Лови! Нехай загине зрада!» А там уже дійшло до сутичок і ран: Припер Міцкевича товстий до тину Зан,  І кілля підняли на нього три Чечоти За те, що на Суддю іти не мав охоти. Там шабля блискає, там камінь пролетів, — Насилу спинено розлючених бійців І пригамовано шляхетську завірюху. Одначе у бою хтось там дістав по уху, А двоє — по плечах… Гервазій дав наказ, Граф — шпагою махнув, і всі знялися враз, І вже дорогою холодна дзвонить криця Та чути здалеки: «А гей же на Сопліцу!»

КНИГА ВОСЬМА

НАЇЗД

Астрономія Войського. Підкоморієві міркування про комети. Таємнича сцена у Судді в кімнаті. Тадеуш, бажаючи виплутатись, зазнає великого клопоту. Новочасна Дідона[142]І Наїзд. Остання возненська протестація. Граф оружною рукою здобуває Сопліцівку. Штурм і різанина. Гервазій за пивничого. Наїздовий бенкет. Буває, як іде на землю грізна буря, Світ заніміє враз у тишині понурій, А хмара, вітрові затримуючи дух, Вгорі зупиниться, потьмарить виднокруг І пильно погляда очима-блискавками, Де їй пролитися нестримними дощами І де перунами страшними загриміть. Так у Сопліцівці зловісно все мовчить,  Усі задумались глибоко… По вечері На призьбах сидячи, усі в небесній сфері Втопили погляди. Натомлена земля Дрімала. Крилися туманами поля. До теплої землі все ближче нахилявся Небесний виднокруг, мов з любою шептався, — І в темряві густій коханці обнялись. Тоді ж то шелести таємні почались Та ніжні вигуки, — симфонія вечірня. Пугачик розпочав: у млі напівпрозірній Він сів на комині і плач завів сумний, Війнули крилами безшумні кажани, І вслід метелики тремтячі налетіли: Здались їм полум’ям жіночі сукні білі. На очі Зосині, що мов свічки, горять, Вони налинули, безладно тріпотять, Чоло обліплюють, що годі й відганяти. В повітря комарів піднявся рій крилатий; Крізь їх фальшивий спів чуткий піймає слух Акорди зладжені дрібних безсонних мух. У полі теж оркестр улаштувався повний: За скрипаля деркач там править невгамовний.  Окселентуючи, бугай гуде, як бас, І в бубон, знявшися, легенько б’є бекас. Нарешті, як фінал симфонії живої, Стави прокинулись, — і на відмінні строї До ставу дальшого озвався ближній став, Як ті два озера, що чарівник закляв Поміж кавказькими похмурими шпилями:[143] Удень мовчать вони, а грають лиш ночами. Став, що між луками прозорчасто блищить, В акордах радісних виспівує-бринить, А заболочений та завжди каламутний Рокоче з глибини понуро, глухо, смутно, Як голос розпачу і давньої журби: Концерта почали і в тім, і в тім жаби. Сказати б — не стави озвалися в долині, — Дзвенять Еолові[144] дві арфи старовинні. Ніч наближається. Лише в далечині Пастуші світяться та блимають огні, І в лозах, у гаю, між темними кущами, Вовки поблискують очима, як свічками. От місяць ліхтарем сріблистим затремтів, Поволі вийшовши із-за густих борів, І чистим сяєвом облив подружжя давнє: Земля, потомлена у праці безугавній, Обійми небові розкрила у півсні. Тим часом, граючи в ясній височині, Поллукса й Кастора[145] сузір’я засіяло, їх наші пращури Полеле й Леле звали, А нині їм нові придумано слова: Корона з них одна а друга з них Литва. Там, далі, Терези[146] гойдалися небесні: На них господь колись, у творчі дні чудесні, Планети зважував (старі так гомонять). В небеснім обширі вони тепер висять, — І з того прикладу навчились люди важить. А там он (знов-таки нам старші віком кажуть) Те Сито,[147] де зерно господь пересівав Адамові (його із раю він прогнав, Та жита дав йому і дав до праці розум). Он там, Давидовим невірно званий Возом, Ридван Люциферів. Люцифер, не Давид Ним їхав, зопалу на божий знявши світ Меча бунтарського. Але Михайло[148] строгий Колеса поламав йому серед дороги, Зухвальця кинувши із неба просто вниз. Отож поламаний стоїть і досі