Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

вінками вкрили, І славні імена на узбережжях Нілу Накреслив він мечем при сяйві блискавиць. Звитяга йшла за ним — і ворог падав ниць. Лиш тут, над Німаном, російські збройні сили, Мов скелі кам’яні, війська його зустріли, Боронячи кордон прадавньої Литви І захищаючи дорогу до Москви. Проте, хоч ті війська камінною стіною Стояли і Литву ховали за собою, — Новини з Франції перелітали їх. Бувало, в двір зайде безрукий чи без ніг Старенький інвалід. Обдивиться спочатку, Чи люди всі свої, і по чи на в порядку, Яким він побитом зайшов у ці краї. У легіонах був. Старі кістки свої На рідний грунт несе, у батьківщину милу, Що боронить її уже утратив силу. Його обступлено; і слуги, і пани Цілують, плачучи, і всі гуртом вони, Мов казку, слухають від сивого новини: Домбровський,[32] генерал, з Ломбардської долини Веде для мужніх діл завзятих земляків; На Капітолії Князевич[33] прогримів І Франції приніс ознаку перемоги, Кривавих сто знамен їй кинувши під ноги; А Яблоновський[34] там, де перець вироста, Де цукор вариться і пальма розцвіта, Гуляє, мурина ганяючи в пустині, А завше гадкою у рідній він країні. Ця мова дідова кружляє по селі… От хлопець устає в нічній тяжкій імлі І з дому рідного в далекий край тікає, І Німан голубий норцем перепливає, Рятуючись од куль царевих вояків, — І опиняється у таборі братів. Отак уже втекли Борецький, Обухович, Пьотровський молодий і молодий Янович, Гедймін, юний Пац, Ружицький теж утік, І Бернатович теж… Там їм згубився й лік, Тим хлопцям, що батьків і край свій залишають! До скарбу царського добро їх забирають. А то чернець зайде збирать на монастир І, добре вивчивши село та панський двір, Жалобу надіва уся, було, родина, Але причин її ніхто не відкривав. Та, мов газету, люд журбу сім’ї читав. Здається, Робак теж носив каптур чернечий Для справи певної. Не раз таємні речі Він із Сопліцою провадив віч-на-віч. По тих ото речах розносились, мов клич, Новини та звістки по цілому околі. Не для чернечої родивсь він, певно, долі. Знав запах пороху і бойовий огонь: Недаром шрамами йому темніла скронь, Та й голосом гучним, і жестами, й ходою Являв він, що йому б носить вояцьку зброю. В костьолі бачено, коли під час відправ Угору дві руки ксьондз Робак підіймав, Щоб божу людові проголосити славу, — Таке він мав лице і військову поставу, Неначе офіцер, що перед військом став, Щоб крикнуть голосно: «Шикуйтеся до лав!» Та й на політиці він ніби більше знався, Як на письмі святім, бо де лиш обертався (А всюди мандрував його квестарський[35] віз), То хтось йому листи, ховаючися, ніс, То він листи писав — куди й про що, не знати, — То заїздив у двір вельможний та багатий, А то між шляхтою по тихих хуторах Або з простолюдом селянським по корчмах Провадив балачки про чужоземні вісті. Тепер Суддю збудив, примусив знову сісти І пошепки йому про щось заговорив: Чи не про вість яку, що від чужих таїв?

КНИГА ДРУГА

ЗАМОК

Полювання з хортами на заприміченого. Гість у замку. Останній із замкових двораків розказує історію останнього з Гореиіків. Що діється в садку. Дівчина в огірках. Снідання. Петербурзький анекдот пані Телімени. Новий вибух суперечок про Куцого та Сокола. Робакове втручання. Промова Войського. Заклад. В ліс по гриби! Хто з нас не пам’ята юнацьких літ, братове, Коли з рушницею ідеш було на лови, Тинів не знаючи, не знаючи межі І не зважаючи, чи власні, чи чужі Вимірюєш лани? Бо на Литві стрільцеві Ходити вільно скрізь, як морем — кораблеві! То він зупиниться і в небі, у хмарок Шукає віщувань, як давніх літ пророк, То землю, чарівник, пита про щось велику, Німу для городян, для нього стоязику. Он захрипів деркач, а де — не зрозуміть: Як щука в Німані, він у траві біжить; Он жайворонків спів розсипався незримо, Немов бринить весна дзвінками