Стежками холодноярськими. Спогади 1918 – 1923 років - Михайло Дорошенко
Кібець вже знав про трагедію своєї любої родини, але воєнний час не давав можливости упорядкувати наболілі, болючі справи, подумати над своєю долею. Він тяжко переживав своє велике нещастя і ще більше горів помстою. І ось тепер вони стоять на подвір'ї, де тиждень тому розгульна большевицька банда знищила його любу родину.
З хати ніхто не виходив його зустрічати, було тихо й сумно.
— Тату! — гукнув Кібець, — якщо ви в хаті, вийдіть сюди!
У вікні блимнуло світло, а незабаром з хати вийшов тесть.
Микола зліз з коня і пішов назустріч тестеві. Впав на коліна, обняв татови ноги й гірко заплакав. Це вперше козаки бачили сльози у свого героїчного командира.
— Тату, татуню, простіть! Я винен за смерть вашої дочки, а моєї дружини й сина.
Хвилина непорушної тиші й напруження здавалася без конечно довгою. Всі плакали.
Горем убитий батько підвів Миколу і обняв, кажучи:
— Кріпись, сину! Що скоїлось, того вже не повернеш, їм тепер однаково, а ти знаєш, що робити.
— Де вони поховані? — запитав Микола.
— На городі, поміж яблунею і грушою лежать вони, — відповів батько.
— Хочу я їх сьогодні поховати по людському, якщо не можна по християнському, — промовив Микола. — Хто зна чи буде інша нагода для нас, чи довго ше я буду горе микати по степах та лісах, по цій нашій безталанній та бездольній Україні.
Микола взяв лопату і з батьком пішли до могили. За ними пішли козаки, теж з лопатами.
Засвітили ліхтар і почали обережно розгортати землю. Яма була не глибока і копачі скоро натрапили на вехні дошки, якими були прикриті трупи.
Витягли перше жінку, бо вона була зверху, а потім сіна. Дружину козаки поклали на драбину, а сина Микола на руки взяв і понесли до хати.
Батько розпалив вогонь у печі, грів воду, а козаки взялися робити домовину-"труну". Серед хати постелили куль свіжого околоту, зверху застелили чистим рядном і положили мучеників.
Жахливий був вигляд нещасних жертв, сліди побоїв і знущань неймовірні. Трупи потемнілі, але ше не піддалися тлінню.
Колі вода нагрілась, принесли великі ночви і сам Микола помив трупи. Скоро нарядили в чисте вбрання, поклали в нову домовину й поставили її на лавці під образами.
Осиротілі батько і Микола скорботно дивилися в труну, де лежало двоє найрідніших людей. Мати лівою рукою пригортала до свого серця дитину, обоє в одній домовині.
Вночі приїхав отаман Хмара. Зайшов дохати, перехристився і, глянувши на понівечені лиця небіжчиків, сумно промовив:
— Боже, Боже, хіба це можливо, щоб таке звірство й катування могла вчинити людина?!
— Хібо ж це, пане отамане, робили люди? Це ж "нелюди"! — сказав Залізняк.
Микола показав знаки від побоїв на обличчі та на грудях сина. У жінки так само рани на грудях і на лиці, на голові пасма повириваних кіс.
Вже світало, треба було рушати. Микола вийняв з кобури червону китайку, яку мали майже всі козаки, щоб було чим очі накрити при потребі, примірив і, відірвавши кусок, накрив обличчя покійників. А потім до половини відкрив, присутні попрощались, в останнє попрощався Микола. Поцілував у чоло дружину й сина і накрив очі китайкою.
— Нещасні ми й нещасна наша Батьківщина, що не зуміла оборонитися від цієї червоної навали, — тяжко вболівав, прощаючись, Микола.
Домовину, тим часом, накрили і кришку прибили цвяхами, винесли й поставили на віз. Сумна процесія рушила на кладовище.
Поки сонце зійшло, виросла нова могила, а на ній дубовий хрест.
На цій могилі повстанці поклялися знищити червоний Володимирський ескадрон.
Повернувшись до села, нашвидку пом'янули спочилих та, підкрипившись, пішли на Чутівку та Веселий Кут. Там хотіли відпочити і набратися сили для нового нападу на комуварів.
Їдучи дорогою, от. Хмара захотів побачити свіжу могилу дев'ятьох розстріляних побратимів-козаків, що впали жертвами підлої зради Щербака.
Поїхали. Десять козаків і Кібець супроводжували от. Хмару. Біля могили заїхали в ліс, поприв'язували коней до дерев, а самі зійшли над рів.
— Що ж маємо робити з цією могилою? — запитали козаки Хмару. — Чи перенести їх до тієї ями, що викопали червоні на галявині?
Подумавши, отаман відповів:
— Ні, братове, не час нам тепер упорядковувати всі наші могили. Нехай вони тут спочивають. Наш народ і так знає, де ворог нас складає.
— Коли здобудемо незалежну Україну, — продовжував отаман, — наш народ тоді перенесе їх тлінні останки до села Цибулева. Там, біля церкви св. Покрови тоді поховаємо їх у братській могилі і пам'ятник поставимо, або ж насипемо могилу " Слави". А тепер трохи впорядкуємо цю могилу.
Повстанці — одні підправляли і підкидали на могилу землі, а інші зрубали дубочка, обробили і поставили великого хреста з написом: "Тут спочивають 9 жертв комуністичиого терору, жовтень 1921 року".
По закінченню стали в строй, віддали трикратний "салют" і козацтво з отаманом вернулось до села, де й стояли якийсь час постоєм.
Червоні між тим, залишили село Цибулів та переїхали до села Зяамеики.
* * *
На порядку денному у повстанців тепер стояло важливе завдання, звести порахунки з Володимирським ескадроном. Бажання помсти росло не днями