Українська література » Публіцистика » Стежками холодноярськими. Спогади 1918 – 1923 років - Михайло Дорошенко

Стежками холодноярськими. Спогади 1918 – 1923 років - Михайло Дорошенко

Читаємо онлайн Стежками холодноярськими. Спогади 1918 – 1923 років - Михайло Дорошенко
і підкріпитись а сам з десятком козаків заїхав на подвір'я свого тестя Олекси Трихманенка. Тут часто бувала і переховувалась від комунарів та злих людей жінка Миколи Бондаренка-"Кібця", чорнява красуня Євгенія із своїм півтора річним сином. Тиждень тому назад тут спіткала її трагічна доля, большевицька банда страшними тортурами замучила її на смерть. Разом з нею замордували большевики й малого синочка, якого також звали Миколою. В нещасливу годину лишила тоді вона свою хату в селі Богданівці І лісом прийшла до тата разом з синочком щоб заховатися…

Кібець вже знав про трагедію своєї любої родини, але воєнний час не давав можливости упорядкувати наболілі, болючі справи, подумати над своєю долею. Він тяжко переживав своє велике нещастя і ще більше горів помстою. І ось тепер вони стоять на подвір'ї, де тиждень тому розгульна большевицька банда знищила його любу родину.

З хати ніхто не виходив його зустрічати, було тихо й сумно.

— Тату! — гукнув Кібець, — якщо ви в хаті, вийдіть сюди!

У вікні блимнуло світло, а незабаром з хати вийшов тесть.

Микола зліз з коня і пішов назустріч тестеві. Впав на коліна, обняв татови ноги й гірко заплакав. Це вперше козаки бачили сльози у свого героїчного командира.

— Тату, татуню, простіть! Я винен за смерть вашої дочки, а моєї дружини й сина.

Хвилина непорушної тиші й напруження здавалася без конечно довгою. Всі плакали.

Горем убитий батько підвів Миколу і обняв, кажучи:

— Кріпись, сину! Що скоїлось, того вже не повернеш, їм тепер однаково, а ти знаєш, що робити.

— Де вони поховані? — запитав Микола.

— На городі, поміж яблунею і грушою лежать вони, — відповів батько.

— Хочу я їх сьогодні поховати по людському, якщо не можна по християнському, — промовив Микола. — Хто зна чи буде інша нагода для нас, чи довго ше я буду горе микати по степах та лісах, по цій нашій безталанній та бездольній Україні.

Микола взяв лопату і з батьком пішли до могили. За ними пішли козаки, теж з лопатами.

Засвітили ліхтар і почали обережно розгортати землю. Яма була не глибока і копачі скоро натрапили на вехні дошки, якими були прикриті трупи.

Витягли перше жінку, бо вона була зверху, а потім сіна. Дружину козаки поклали на драбину, а сина Микола на руки взяв і понесли до хати.

Батько розпалив вогонь у печі, грів воду, а козаки взялися робити домовину-"труну". Серед хати постелили куль свіжого околоту, зверху застелили чистим рядном і положили мучеників.

Жахливий був вигляд нещасних жертв, сліди побоїв і знущань неймовірні. Трупи потемнілі, але ше не піддалися тлінню.

Колі вода нагрілась, принесли великі ночви і сам Микола помив трупи. Скоро нарядили в чисте вбрання, поклали в нову домовину й поставили її на лавці під образами.

Осиротілі батько і Микола скорботно дивилися в труну, де лежало двоє найрідніших людей. Мати лівою рукою пригортала до свого серця дитину, обоє в одній домовині.


Вночі приїхав отаман Хмара. Зайшов дохати, перехристився і, глянувши на понівечені лиця небіжчиків, сумно промовив:

— Боже, Боже, хіба це можливо, щоб таке звірство й катування могла вчинити людина?!

— Хібо ж це, пане отамане, робили люди? Це ж "нелюди"! — сказав Залізняк.

Микола показав знаки від побоїв на обличчі та на грудях сина. У жінки так само рани на грудях і на лиці, на голові пасма повириваних кіс.

Вже світало, треба було рушати. Микола вийняв з кобури червону китайку, яку мали майже всі козаки, щоб було чим очі накрити при потребі, примірив і, відірвавши кусок, накрив обличчя покійників. А потім до половини відкрив, присутні попрощались, в останнє попрощався Микола. Поцілував у чоло дружину й сина і накрив очі китайкою.

— Нещасні ми й нещасна наша Батьківщина, що не зуміла оборонитися від цієї червоної навали, — тяжко вболівав, прощаючись, Микола.

Домовину, тим часом, накрили і кришку прибили цвяхами, винесли й поставили на віз. Сумна процесія рушила на кладовище.

Поки сонце зійшло, виросла нова могила, а на ній дубовий хрест.

На цій могилі повстанці поклялися знищити червоний Володимирський ескадрон.

Повернувшись до села, нашвидку пом'янули спочилих та, підкрипившись, пішли на Чутівку та Веселий Кут. Там хотіли відпочити і набратися сили для нового нападу на комуварів.

Їдучи дорогою, от. Хмара захотів побачити свіжу могилу дев'ятьох розстріляних побратимів-козаків, що впали жертвами підлої зради Щербака.

Поїхали. Десять козаків і Кібець супроводжували от. Хмару. Біля могили заїхали в ліс, поприв'язували коней до дерев, а самі зійшли над рів.

— Що ж маємо робити з цією могилою? — запитали козаки Хмару. — Чи перенести їх до тієї ями, що викопали червоні на галявині?

Подумавши, отаман відповів:

— Ні, братове, не час нам тепер упорядковувати всі наші могили. Нехай вони тут спочивають. Наш народ і так знає, де ворог нас складає.

— Коли здобудемо незалежну Україну, — продовжував отаман, — наш народ тоді перенесе їх тлінні останки до села Цибулева. Там, біля церкви св. Покрови тоді поховаємо їх у братській могилі і пам'ятник поставимо, або ж насипемо могилу " Слави". А тепер трохи впорядкуємо цю могилу.

Повстанці — одні підправляли і підкидали на могилу землі, а інші зрубали дубочка, обробили і поставили великого хреста з написом: "Тут спочивають 9 жертв комуністичиого терору, жовтень 1921 року".

По закінченню стали в строй, віддали трикратний "салют" і козацтво з отаманом вернулось до села, де й стояли якийсь час постоєм.

Червоні між тим, залишили село Цибулів та переїхали до села Зяамеики.


* * *

На порядку денному у повстанців тепер стояло важливе завдання, звести порахунки з Володимирським ескадроном. Бажання помсти росло не днями

Відгуки про книгу Стежками холодноярськими. Спогади 1918 – 1923 років - Михайло Дорошенко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: