Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко

Початок року 1917-го був у моїм життю переломовим… Починаючи од цього часу, довелося мені звязати тісно мою долю з долею Українського Народу… Військово-політичні події у відродженій Батьківщині поставили мене на чоло молодої Української Армії, на яку випали історичні завдання. Протягом часу — зкінця 1918-го до кінця 1920 року, з малою перервою, займав я посаду Начального Команданта Української Армії. А було мені тоді біля 40 років. Й був я для справи, покладеної на мене, трохи замолодий… Бракувало мені службової рутини, а головне — знання обставин і теренів, на яких й серед яких довелося мені працювати. Навколо були нові люде… Тому в своїй праці спирався я більше на вроджену інтуїцію, родинні традиції, а стимулом у всій моій праці — було непереможне бажання — зробити найбільше в неможливих умовах…

В трьох моїх головніших працях — "Українсько-Польська війна" (1918—19 рр.), "Зимовий Похід" (1919–1920 рр.) та "Рік 1920" (друга половина), мав я на увазі дати нашому суспільству звіт з моєї чинности в гідности Начального Вождя Української Галицької Армії (УГА) й Командарма Армії Україської Народньої Республіки (У.Н.Р.).

Але служба моя Україні почалася уже в 1917 році. Почалася на періферії, на посадах, порівнююче, менш одповідальних. Це був час, коли на Україні все клекотіло — і коли, властиво, перспективи утримання нашої молодої Держави були більші. Мої переживання й спостереження з тих часів — дуже мені дорогі і, гадаю, не позбавлені загального інтересу.

Де-хто з рецензентів моїх споминів з року 1917-го вказуе, що в окремих місцях я описую подіі занадто стисло, схематично. Сталось це з двох причин. Поперше, багатьох людей я не міг назвати, бо вони залишись "по тім боці." По друге, головною моею працею — все-ж була високоодповідальна праця на чолі Українських Армій і їй я уважав вказаним присвятити більше уваги.

Все-ж той же рецензент[1] знаходить в моїх споминах за роки 1917—18 матеріял, який, на його думку, може служити до певної міри доповненням, а почасти й корективом до більших студій за цю добу. Бути матеріялом для історії — це завдання кождих споминів. I коли моя праця хоч в частині виконуе цю ролю, то це для мене найбільша сатисфакція…

Часи Тернопільського наступу (літо 1917) я перебував у VII армії, на чолі Лейб-Гвардії Гренадерського полку. Відомі широкому загалові своєю діяльністю в Добр-армії, — Кутепов і Слащов, були також тоді командірами полків: перший — Преображенського, а другий, здається, — Павловського. Я добре собі пригадую, що, в ролі тимчасового командіра бригади, мені довелося робити зізнання у Павловців, — там я його й бачив.

Згідно з мандатом Главковерха (Скорочене: Верховного Главнокомандуючого) Брусілова, а пізніше й за згодою 7-ої армії, я був уповноважений до українізації полку гвардії-гренадерів. Певні кроки мої в цьому напрямку дуже вороже стрінула старшина цього полку; очевидячки, були й скарги у Головну Квартиру, бо цілком для мене несподівано на мене насунулася ревізія Головної Ставки; проте Генерал, якому доручена була ця ревізія, поставився до справи совісно — його висновок був такиій, що "коли б усі полки були в такому доброму стані, то за армію можна було-б бути спокійним". Дійсно, Гв. Гренадерів (були ще гренадери армейські) не можна було пізнати — з розбещенної частини, що відмовилася вийти на перегляд Керенському, повстала знову боєва частина; страшна прірва між офіцерами й салдатами була коли не засипана зовсім, то бодай грунтовно полатана, — частина вчилася, маневрувала й взагалі відроджувала свої славні боєві чесноти.

Очевидно, що до такого хорого організму, яким став полк після "праці" відомого большевика Дзевалтовського, я не міг підійти з засобами нормальними. Треба було зовсім иншого підходу до діла; ці засоби не були зрозумілі для старшин, — через це й непорозуміння, а пізніше доноси… В тій поважній обстановці, в якій мені доводилось розпочинати працю в полку, треба було на щось спертися. Після моєї аналізи, позитивними моментами могли бути лише момент національний та відродження в полку пошани до минулих славних боввих традицій. На цих двох моментах мені пощастило за якийсь місяць привести полк до порядку, тоді як цього не повелось зробити ні мойому попередникові, генералові Ш<вецову>, — ні наступному командірові, дуже солідному полковникови М…. Першого переміг штабс-капітан Дзевалтовський, а другого — Євгенія Бош, — жидівка.

Значно пізніше, підчас мого перебування у Київі, в ролі кандидата на посаду Начальника всіх військових шкіл на Україні, до мене прибула делегація Лейб-Гренадерів, на чолі зі своїм командуючим полком, прохаючи моєї протекції перед Українським Урядом, щоб решту старшини збольшевиченого полка, з регаліями та прапором перепущено на Дон. Моє прохання задоволено й я радий був гренадерам-патріотам своєї батьківщини зробити цю малу послугу. При цій нагоді ми обмінялись спогодами про минуле — і я мав сатисфакцію вислухати вже більше справедливу й безсторонню критику моєї діяльности на чолі цього багатого боєвими традиціями, але знищеного демагогією полку.

Мені не довелося бути довго на фронті; поважні непокої в запіллі висунули на чергу питання про посилення командних кадрів у запіллі командуючими з фронту, отже на Катеринославську Округу, за згодою військового Секретаріяту, висунено мою кандидатуру. Мене особисто вже довший час тягнуло до більш означеної національної, у військовій галузі, праці. Опинитися на Катеринославщині, на дідівщині Запорожців, на чолі Катеринославської Округи, а заразом стати вже безпосередньо до організаційної праці в національному дусі, якраз відповідало моїм тодішнім мріям і через це я радо дав свою згоду.

Коли трійка гренадірських коней несла мене в запілля другої Гвардійської дивізії, я пригадав собі свій приїзд до полку та свою першу візиту до Командуючого Корпусу, генерала Май-Маєвського, цього фаворита революції. На мою доповідь