Стежками холодноярськими. Спогади 1918 – 1923 років - Михайло Дорошенко

Отаман Хмара з Чорнотою мали коротку нараду у вузькому колі старшин і домовились на випадок особистих вісток, негайно повідомляти один другого.

По цих відвідинах і нараді от. Хмара зі своїм загоном залишив Холодний Яр і подався лісом майже до Смілої, потім повернув ліворуч і, йдучи селами нічого не чіпали. Біля Райгороду перейшли залізницю, беручи напрямок на Тальне, де хотіли зустрітися з от. Гонтою, що оперував у Звенигородській окрузі, але того не сталося. Дійшовши до села Маківки, зустріли кінний роз'їзд червоних. Зав'язалась перестрілка і роз'їзд передової частини скоро зник, але нам пощастило затримати двох розвідників, які й виявили, що тут є червона під командою Яхонтова, яка прибула на Звенигородщину для боротьби з бандами як Гонти так і Гризла, Після цього почалось велике переслідування, тому от. Хмара наказав залишити село Маківку і рухатись в напрямку Лебедина. З от. Гоитою зустрітись так і не довелося. Від Лебедина пішли знову силами, де по сільрадах назбирали штампів та початок, щоб згодом, при потраві виробити відповідні посвідки кожному повстанцеві під час вимушеної самоліквідації.

Починалась осінь. Зашуміли листям жовтіючі дерева лісів, сумно гомонів вітер по полю, холодні дрібненькі, часто густі дощі рясно поливали землю. Як хотілося повернутися знову до своїх затишних лісів, до теплих землянок, щоб хоч трохи заховатись від холодної стихії. Беремо напрямок на схід і приходим до лісу Давидівського, де в окрузі все спокійно. Аж раптом — новина; прибуло двох козаків, Микита і Гриць з Чути. Вони й розповіли нам про трагічну подію.

По відході от. Хмари з Чути на дальші військові операції, ранені залишились в своїй землянці в повному достатку. Свіжі харчі підвозилися своєчасно. Фельдшер доглядав пильно і робив сумлінну медичну обслугу, лікував рани. Козаки сумлінно, з любов'ю помагали один одному: дужчий помагав слабшому. Співали та розповідали казки, вивчали та імітували вигуки різних лісових мешканцівта звірів і птахів як вовків, сов та пугачів… Михайло описував повстанські дії для майбутнього історика визвольних змагань України. Дні минали безжурно, з кожним днем і годиною міцнішали сили ранених та хворих, вони раділи й надіялись іцо вже скоро з них дехто вийде з землянки на волю, побачить світ, сонце, ліс, відвідає родину та знов повернеться до діючого повстанського руху, козацького життя.

Явдоким Щербак вже видужав, але жалівся ще на біль руки і носив її на шлейці, Однієї ночі Явдокима нестало.

— Що сталося, чому його так довго нема? — занепокоїлись козаки. Одні говорили що пішов собі до знайомих чи до матері в село переодягнутись, або щоб роздобути якої будь їжі, але багато дехто занепокоївся поважно.

Час минав а Явдоким не приходив. Хворі все більше й більше хвилювалися, робили слушне припущенна підступної зраді, але запобігти лихові не могли, перейти на інше місце не могли, а допомогти не було кому, бо відділ відійшов далі на оперативні дії. Пригадувався козакам тепер Щербаків "поворот з большевицького полону", його "втеча з під розстрілу", його плачі і моління, що він не бреше, вся та облудна робота його ставала тепер ясною та і неминучою загрозою, якій вже пізно запобігти і неможливо її усунути.

— Агент большевицького Чека що був спеціяльно відпущений з полону для провокативної роботи, для зради та шпигунства, ось хто такий був Явдоким Щербак, дарма що його молодший брат загинув лицарем під Базаром, розстріляний большевиками (підтв. М.Д.), сумно вели мову козаки в землянці.

— Без жодного сумніву нас усіх тут чекас біда, або й смерть, ствердив один з козаків. Ранені мовчки зітхали.

А тим часом Щербак привів Володимирськнй ескадрон в село Веселий Кут, а звідси й до землянки в лісі Чути де п'ятнадцять ранених козаків.

Саме в обідню пору навколо землянки раптом почувся тупіт численних ніг а згодом і команда "Стой"!

Червоне військо зупинилось на віддалі від землянки, напевно не дуже ще довіряли зрадникові Щербакові. Попереду вирядили його самого до місця землянки аби він її відкрив. Але відразу відкрити її він не міг. Він мов би той злодій підкрадався до кожного пенька, кушика і як очманілий розглядав і не впізнавав місця де була замаскована землянка і де знаходиться до неї прохід. Напевно його мучило сумління і його проймав страх і з чола котився холодний піт.

— А що буде коли я не знайду землянки? — напевно з жахом думав він. Тоді ж мені кінець.

Він ще і ще раз пробував зрушити, відхилити кожен пеньок, і не щастило знайти вихід, В землянці почули великий і гучний тупіт, насторожились і з острахом запитували один другого: Що це могло бути? Це не свої, чи не комунарі» завітала до нас, — захвилювались козаки майже всі в землянці, — Что, не найдеш, каверно ти нас спеціяльно сюда завйол чтоби нас здесь унічтожілі, почули козаки грубий голос з зовні.

Почувши російську мову тепер козаки вже впізнали і впевнились хто є над землянкою, — оповідав згодом Микита про цю подію.

Командир продовжував люто кричати на Щербака:

— Смотрі, ти первий у меня получіш пулю в лоб!

В землянці все було добре чути. Нарешті Щербак знайшов той пеньок, підняв його і сказав;

— Ось вона та землянка про яку я вам говорив. Тут е п'ятнадцять ранених партизанів, і серед них фельдшер.

В цей критичний час в лісі жодного повстанського загону поблизу не було, відійшли на Златопільщину. Цією відсутністю і скористався Щербак.

Коли землянка була відкрита, командир наказав Щербакові щоб він кликав усіх виходити із землянки і всім буде медична допомога та лікування.

Але на всі ці заклики Щербака ніхто не внишов. Тоді і командир почав закликати обіцяючи помилуванні:

— Вихадіте, война копчена, совєтська власть вам простіт! А єслі